— А ось це запитання на мільйон доларів. І, мушу сказати, передовсім для вас.
Головна наша проблема полягала в тому, що сліди розходилися на всі боки. Чимало важливих запитань так і лишилися без відповіді, й Ґегаловуд записав їх на великих аркушах паперу.
— Елайджа Стерн
Чому він платив Нолі за те, щоб її малювали?
Чи був у нього мотив убити її?
— Лютер Калеб
Чому він малював Нолу? Чому він вештався Авророю?
Чи був у нього мотив убити Нолу?
— Девід і Луїза Келлерґани
За що вони били доньку?
Чому приховували спробу самогубства Ноли і її втечу на Мартас-Віньярд?
— Гаррі Квеберт
Винен?
— Начальник поліції Ґаррет Пратт
Чому Нола вступила з ним у зв’язок?
Мотив: вона погрожувала все розповісти?
— Тамара Квінн каже, що вкрадений у Гаррі аркуш зник.
Хто викрав його із сейфа «Кларксу»?
— Хто писав Гаррі анонімні листи?
Хто тридцять три роки знає все і мовчить?
— Хто підпалив Гусячу бухту?
Хто не зацікавлений в завершенні розслідування?
Увечері Ґегаловуд прикріпив кнопками ті плакати на стіну мого номера і сумно та невесело зітхнув.
— Що далі ми просуваємося, то більше незрозумілого, — сказав він. — Як на мене, є якась головна ланка, що пов’язує цих людей і ці події. І це ключ до розслідування! Якщо ми знайдемо зв’язок, злочинець буде в нас у руках.
Він упав у крісло. Була сьома вечора, і він уже не мав сили думати. А я останніми днями поновив заняття, що вже колись був розпочав, — їздив боксувати. Знайшов залу за п’ятнадцять хвилин їзди й вирішив урочисто повернутися на ринг. Бував там щовечора, відколи перебрався в «Ріджентс»; клуб мені порекомендував готельний швейцар, він сам там тренувався.
— І куди ви оце зібралися? — запитав Ґегаловуд.
— Боксувати. Може, приєднаєтеся?
— Та ні.
Я запхнув речі у валізку і попрощався.
— Сидіть, скільки захочете, сержанте. Тільки двері за собою зачиніть, як підете додому.
— Не переймайтесь, я замовив для себе ключ від номера. Ви справді їдете на бокс?
— Так.
Він завагався. Я вже переступив поріг, аж він погукав мене.
— Зачекайте, письменнику, я все-таки з вами.
— Чому це ви передумали?
— Дуже кортить вас відлупцювати. Чому ви так любите бокс, письменнику?
— Довго розповідати, сержанте.
У четвер, 17 червня, ми вирішили відвідати капітана Ніла Родіка, який 1975 року разом із Праттом керував операцією. Тепер йому було вісімдесят п’ять, він пересувався в інвалідному візку і мешкав у притулку для старих на березі океану. Він досі пам’ятав страшні пошуки Ноли. Сказав, що то була найхимерніша справа в його житті.
— То було якесь божевілля, пошуки того зниклого дівчати! — вигукнув він. — Одна жінка бачила, як вона, закривавлена, вийшла з лісу. І поки викликала поліцію, дівчинка наче у воду впала. Та найдивніше в цій історії — музика панотця Келлерґана. Мені це від самого початку спокою не давало. Крім того, я весь час думав, як це він міг не помітити, що його дочку викрали?
— То вважаєте, це було викрадення? — запитав Ґегаловуд.
— Важко сказати. Нема доказів. Вона могла просто піти погуляти, а її підібрав якийсь маніяк на вантажівці. Так?
— А ви не пам’ятаєте часом, яка погода була під час пошуків?
— Метеорологічні умови жахливі: дощ, густа імла. А чому ви запитали?
— Хочу зрозуміти, чи міг Гаррі Квеберт не помітити, що хтось копав у нього в саду.
— Міг, звісно. Ділянка величезна. У вас є сад, сержанте?
— Є.
— Великий?
— Малий.
— Як ви гадаєте, якби хтось за вашої відсутності викопав невеличку ямку, ви могли б її не помітити?
— Міг би.
На зворотному шляху до Конкорда Ґегаловуд запитав, що я про все це думаю.