— Як на мене, рукопис доводить, що Нолу не викрали просто з дому, — сказав я. — Дівчинка пішла до Гаррі. Вони повинні були зустрітися в тому мотелі, тож вона потихеньку вислизнула з хати, взявши з собою єдину важливу річ, що в неї була, — рукопис Гаррі. І дорогою її викрали.
Ґегаловуд стримано всміхнувся.
— Здається, мені починає подобатися ця думка. Вона втікає з дому: це пояснює, чому ніхто нічого не чув. Простує по шосе номер один, прямуючи до «Морського берега». І там її викрадають. Або ж дорогою її підбирає хтось, кому вона довіряє. Вбивця написав «люба Нола». Він її знав. Він пропонує її підвезти, а потім починає лапати. Може, зупиняється і лізе їй під спідницю. Вона опирається, він її б’є, каже, щоб сиділа тихо. Та дверцята не заблоковано, і вона тікає з авто, намагаючись заховатися в лісі. А хто мешкає біля шосе номер один на узліссі Сайд-Кріку?
— Дебора Купер.
— Так ото ж! Злочинець переслідує Нолу, покинувши авто на узбіччі. Дебора Купер бачить їх і викликає поліцію. Тим часом злочинець наздоганяє Нолу в тому місці, де виявили кров і волосся; вона борониться, він її б’є. Може, й ґвалтує. Аж тут з’являється поліція: Довн і начальник Пратт починають обшукувати ліс і потроху підходять дедалі ближче. Тоді він тягне Нолу глибше в хащі, але їй щастить видертися, прибігти до Дебори Купер, щоб заховатися в неї. Довн і Пратт продовжують пошуки. Вони вже досить далеко, щоб помітити щось. Дебора Купер впускає Нолу в кухню й біжить до вітальні вдруге дзвонити в поліцію. Коли повертається, злочинець уже в домі: він вдерся, щоб заволодіти Нолою. Він вбиває Купер пострілом у серце і забирає Нолу. Тягне її до свого авто, кидає в багажник. Може, вона ще жива, та, найпевніше, непритомна, бо втратила забагато крові. Тут дорогою трапляється автівка помічника шерифа. Розпочинається гонитва. Злочинцеві щастить втекти від поліції, і він ховається в Гусячій бухті. Знає, що дім порожній і ніхто йому не завадить. Поліція шукає його далі, на дорозі в Монберрі. Він залишає авто з Нолою в Гусячій бухті; може, навіть ховає його в гаражі. Потім спускається на берег і пішки йде до Аврори. Авжеж, я певен, що наш клієнт мешкає в Аврорі: він знає всі шляхи, знає ліс, знає, що Гаррі немає в місті. Знає все. Непомітно повертається додому, йде в душ, перевдягається, а коли в Келлерґанів з’являється поліція, бо панотець заявив про зникнення доньки, долучається до натовпу на Террас-авеню. Тому вбивцю так і не знайшли: поки всі шукали його на околицях Аврори, він був у самому місті, посеред отієї метушні.
— А нехай йому! — сказав я. — То він був там?
— Так. Як на мене, весь час він був там, а пізно вночі повернувся до Гусячої бухти берегом. Гадаю, натоді Нола вже померла. Тож він ховає її в маєтку, на узліссі, де ніхто не побачить перекопаної землі. Потім забирає своє авто і тримає його якийсь час у гаражі, щоб не викликати підозри. Ідеальний злочин.
Я був ошелешений.
— І що це говорить про підозрюваного?
— Чоловік, сам. Той, що його дії ні в кого не викликали підозр, у нього ніхто не запитував, чому він тримає авто в гаражі й нікуди не їздить. Той, в якого був чорний «шевроле монте-карло».
— То треба дізнатися, у кого в Аврорі був тоді чорний «шевроле», і ми знайдемо його! — зрадів я.
Та Ґегаловуд негайно охолодив мій запал.
— Пратт уже тоді про все подумав. Пратт подумав про все. В його рапорті є перелік усіх власників «шевроле» в Аврорі та на її околицях. Він обійшов усіх. І у всіх було надійне алібі. У всіх, крім одного, — Гаррі.
Знову Гаррі. Ми весь час поверталися до Гаррі. Хоч стільки додаткових критеріїв для розшуку вбивці ми залучали, він вписувався в усі.
— А Лютер Калеб? — з надією в голосі запитав я. — Яке у нього було авто?
Ґегаловуд похнюпився.
— Блакитний «мустанґ».
Я зітхнув.
— То що, сержанте? Що, на вашу думку, тепер треба робити?
— У Калеба є сестра, і ми її досі не допитували. Мабуть, треба її відвідати. Це єдиний слід, який ми поки що не розробляли.
Того вечора, після боксу, я набрався духу і поїхав до мотелю «Морський берег». Було пів на десяту. Гаррі сидів на пластмасовому стільці перед восьмим номером і тішився теплим вечором, попиваючи газовану воду з бляшанки. Угледівши мене, він нічого не сказав: уперше в житті мені було незручно в його присутності.
— Мені треба було вас побачити, Гаррі. Сказати, як я шкодую, що все так склалося…
Він махнув на стілець, що стояв поруч, запрошуючи сісти.
— Газованої води хочете? — запитав він.
— Хочу.