— Не приписуйте мені те, що я не казав, сержанте.
— А що ви думаєте про Лютера Калеба?
— Лютер був чудернацький чолов’яга. Чіплявся до жінок. Я навіть змусив Дженні подати на нього скаргу, бо він агресивно поводився з нею.
— Він ніколи не був у вас на підозрі?
— По-справжньому не був. Ми залучили його до переліку і перевірили, яке в нього авто: блакитний «мустанґ», як я пам’ятаю. І взагалі, навряд чи це був він.
— Чому?
— Незадовго до зникнення Ноли я подбав, щоб більше й духу його не було в Аврорі.
— Тобто?
Тревіс збентежився.
— Словом… Я побачив його у «Кларксі», це було в середині серпня, відразу після того, як я умовив Дженні заявити на нього… Він брутально з нею поводився, і в неї на руці лишися здоровецький синець. Тобто це вже були не жарти. Він побачив, що я під’їхав, і чкурнув. Я помчав за ним і наздогнав на шосе номер один. Ну, і тоді… Я… знаєте, Аврора мирне містечко, мені не хотілося, щоб він тут вештався…
— І що ж ви вчинили?
— Відлупцював його як слід. Невелика заслуга, звісно. І…
— Що, пане Довне?
— Я приставив дуло до його причандалля. Відгамселив, а коли він, скорчившись, валявся на землі, придушив його як слід, дістав кольт, загнав набій у патронник і встромив ствол йому в ширінку. Сказав, щоб він більше не траплявся мені на очі. Він стогнав. Просився, казав, що більше його тут не буде, благав відпустити. Так не можна поводитися, я знаю, та хотів упевнитися, що й духу його тут не буде.
— Гадаєте, він послухався?
— Авжеж.
— Тобто ви останній, хто бачив його в Аврорі?
— Так. Я дав колегам його прикмети, і описав авто. Він більше й разу не з’являвся тут. За місяць стало відомо, що він загинув у Массачусетсі.
— І що з ним сталося?
— Не вписався у поворот, здається. Більше нічого не знаю. Правду кажучи, не дуже й цікавився. Мав тоді важливіші справи.
Коли ми вийшли з генделика, Ґегаловуд сказав:
— Як на мене, це авто — ключ до відгадки. Треба взнати, хто міг водити чорний «шевроле монте-карло». А точніше, чи міг Лютер Калеб бути 30 серпня 1975 року за кермом чорного «шевроле монте-карло»?
Наступного дня я знову приїхав до Гусячої бухти, вперше після пожежі. Заходити в дім було заборонено, на ґанку висіли стрічки, та я все ж таки пробрався всередину. Все було зруйновано. В кухні знайшов бляшанку з написом «На згадку про Рокленд, Мен», вона вціліла. Я висипав із неї сухарі і поклав туди кілька вцілілих дрібниць, що знайшов у кімнатах. У вітальні мені трапився маленький фотоальбом, що якимось дивом не згорів. Я вийшов із ним надвір, сів біля хати під високою березою і заходився переглядати світлини. Тієї миті до мене підійшов Ерні Пінкас.
— Я побачив на повороті твоє авто, — сказав він і сів поруч. Потім запитав, кивнувши на альбом: — Це його фото?
— Ага. В хаті знайшов.
Ми замовкли. Я гортав сторінки. Знімки стосувалися вочевидь початку 80-х років. На кількох був рудий лабрадор.
— Чий це пес? — запитав я.
— Гаррі.
— Не знав, що в нього був пес.
— Його звали Шторм. Років дванадцять чи й тринадцять він прожив у нього.
Шторм. Здається, я чув уже десь те прізвисько, та вже не пам’ятав де.
— Маркусе, — озвався Пінкас. — Вибач, якщо образив тебе днями. Я не хотів.
— Пусте.
— Ох, не пусте. Я не знав, що тобі погрожували. Через ту книжку?
— Мабуть.
— А хто ж це зробив? — обурено запитав він, показуючи на спалений дім.
— Хтозна. В поліції кажуть, використовувалося пальне, щось на кшталт бензину. На березі знайшли порожню каністру, але чиї на ній відбитки пальців, невідомо.
— То тобі погрожували, а ти лишився?
— Так.
— Чому?
— А чому я повинен тікати? Бо страшно? Страху піддаватися не можна.
Пінкас сказав, що я велика людина і що йому теж хотілось би досягнути чогось у житті. Дружина завжди в нього вірила. Вона вмерла кілька років тому від пухлини. І перед смертю сказала, немов хлопчиськові, який подає надії: «Ерні, ти зробиш у житті щось велике. Я вірю в тебе». — «Я занадто старий… Життя вже минуло». — «Ерні, пізно не буває ніколи. Поки ти не вмер, у тебе все попереду». Та все, на що спромігся Ерні після її смерті, це влаштувався підробляти в монберрівському супермаркеті, щоб оплатити рахунки за хіміотерапію й утримувати пам’ятник на цвинтарі.
— Я збираю візки, Маркусе. Ходжу по паркувальному майданчику, шукаю самотні, покинуті візки, беру їх, втішаю і ставлю до їхніх приятелів на стоянку, для наступних покупців. Візкам не загрожує самотність. Вони недовго бувають одинокі. Бо в всіх супермаркетах є такий собі Ерні, який збирає їх і повертає в сім’ю. Але хто ж потім прийде по самого Ерні, щоб повернути в родину його, скажи мені? Чому для візків у супермаркеті роблять більше, ніж для людей?