— А ота музика! — докинула насамкінець пані Геттевей. — Щодня доводилося слухати ту жахливу музику з гаража, і я знай собі гадала, чому він, чорти б його вхопили, весь квартал глушить. Либонь, слід було поскаржитися, та я не зважувалася. Священик усе-таки…
Понеділок, 8 вересня 1975 року
Було близько полудня.
Гаррі сидів у Гусячій бухті й чекав. У голові юрмилися одні й ті ж запитання: що сталося? Що з нею скоїлося? Він уже тиждень не виходив із хати і чекав. Спав на канапі у вітальні, прокидаючись від найменшого шуму. Нічого не їв. Йому здавалося, що божеволіє. Куди поділася Нола? Чому поліція не може нічого знайти? Що більше він міркував, то частіше спадало йому на думку: а що як Нола захотіла замести сліди? А що як інсценувала напад? Замурзалася томатним соком і репетувала, щоб усі вважали, начебто її викрали, а сама, поки поліція шукає її довкола Аврори, встигла вже від’їхати дуже далеко, дістатися до канадської глушини. Може навіть, незабаром усі вирішать, що вона померла і перестануть шукати. Невже Нола влаштувала всю цю виставу, щоб їм назавжди дали спокій? Але якщо це так, то чому вона не прийшла до мотелю? Занадто швидко примчала поліція? Їй довелося ховатися в лісі? І що ж сталося в Дебори Купер? Пов’язані ці дві справи чи це просто збіг? Та якщо її не викрали, чому вона не дається знати? Чому не заховалася тут, у Гусячій бухті? Він намагався міркувати тверезо: де вона може бути? Десь у такому місці, про яке знають лише вони вдвох. На Мартас-Віньярді? Далеко. Бляшанка в кухні нагадала йому поїздку до Мену, коли їхні стосунки лише розпочиналися. Може, вона заховалася в Рокленді? Подумавши про це, він ухопив ключі від авто і побіг надвір. У дверях зіткнувся з Дженні, що саме хотіла натиснути кнопку дзвінка. Прийшла перевірити, чи все гаразд, бо він уже декілька днів не з’являвся, і вона занепокоїлася. Побачивши його, дівчина жахнулася: вигляд жахливий, геть змарнів. І в тому ж костюмі, що приходив у ньому до «Кларксу» тиждень тому.
— Гаррі, що з тобою? — запитала вона.
— Я чекаю.
— Кого ти чекаєш?
— Нолу.
Вона не втямила.
— Ох, це страхіття яке! У місті всіх аж трясе. Цілісінький тиждень минув, і нічого. Ані сліду. Гаррі… У тебе жахливий вигляд, дивитися страшно. Коли ти востаннє їв? Я тобі зараз приготую ванну і щось попоїсти.
Не мав часу панькатися з Дженні. Треба було знайти, де ховається Нола. Рвучко, навіть трохи грубо відштовхнув її, спустився дерев’яними східцями до посипаного жорствою майданчика біля гаража і сів у авто.
— Нічого я не хочу, — буркнув він із вікна. — Ніколи мені, не заважай.
— І які ж у тебе справи? — сумно запитала вона.
— Я чекаю.
Рушив із місця й зник за соснами. Дженні сіла на сходинку і заплакала. Що дужче вона кохала його, то гострішого болю завдавало їй це кохання.
Тієї ж хвилі Тревіс Довн із дикими трояндами в руці ввійшов до «Кларксу». Він уже декілька днів не бачив її, від тієї миті, як зникла Нола. Весь ранок змарнував у лісі, з пошуковими загонами, а потім сів у патрульне авто і раптом помітив під сидінням квіти. Пелюстки зів’яли і поскручувалися, та йому раптом закортіло віднести їх Дженні. Негайно, наче життя от-от закінчиться. Він одлучився на хвилю, щоб заглянути в «Кларкс», але її там не було.
Він сів за шинквасом, і до нього відразу ж підійшла Тамара Квінн: тепер вона кидалася на кожен мундир.
— Як там пошуки? — запитала вона тоном стривоженої матінки.
— Нічого не знайшли, пані Квінн. Нічогісінько.
Вона зітхнула і глянула у зморене лице молодого полісмена.
— Ти обідав, сину?
— Е-е… Та ні ще. Взагалі я хотів побачити Дженні.
— Вона відійшла на годинку.
Налила холодного чаю і поклала перед ним паперову серветку і начиння. Потім помітила квіти й запитала:
— Це їй?
— Так, пані Квінн. Я хотів переконатися, чи з нею все гаразд. Усі ці пригоди останніми днями…
— Дженні скоро прийде. Просила повернутися до початку обіду, але вона, звісно ж, запізнюється. Геть у сум’ятті через того чоловіка…
— Через якого? — запитав Тревіс, відчуваючи, як стискається серце.
— Через Гаррі Квеберта.
— Гаррі Квеберта?
— Упевнена: до нього пішла. Не розумію, чому вона так хоче сподобатися цьому негідникові… Одне слово, не треба було тобі це казати. Сьогодні наша страва — тріска зі смаженою картопелькою.
— Добре, пані Квінн. Дякую.
Вона приязно поклала йому долоню на плече.