День мій розпочинався ще вдосвіта: я виходив на пробіжку і з міні-дисковим плеєром у вухах пробігав Конкорд від краю до краю. Потім, повернувшись у готель, замовляв цілісінький літр кави і брався до праці. Я знову міг розраховувати на допомогу Денізи: покликав її назад із «Шміда і Гансона», й вона погодилася повернутися на службу в мій офіс на П’ятій авеню. Я надсилав їй написане електронною поштою, й вона вичитувала. Скінчивши черговий розділ, скидав його Дуґласові, щоб дізнатися його думку. Цікаво було спостерігати, скільки сили вкладає він у цю книжку; я знав, що він не відривається від комп’ютера, чекаючи продовження. І за кожної нагоди він нагадував мені про терміни, що невблаганно наближалися, повторював: «Якщо ми не закінчимо вчасно, нам буде клямка!». Казав «нам», хоч по суті нічим у цій ситуації не ризикував, просто був так само зацікавлений в успіху, як і я.
Думаю, на Дуґласа дуже тиснув Барнаскі, та літагент намагався убезпечити мене від нього, адже Барнаскі боявся, що я не вкладуся в терміни без сторонньої допомоги. Він уже декілька разів телефонував мені, щоб сказати це особисто.
— Вам треба взяти літературних негрів, бо нізащо не впораєтеся. У мене їх цілі загони, ви напишете загальний план, а вони зроблять текст.
— Нізащо, — відрубав я. — Цю книжку пишу сам, і сам за неї відповідаю. Ніхто, крім мене, це не зробить.
— Ох, Ґольдмане, як ви мені остогиділи з вашою мораллю й чесністю. Зараз усі пишуть книжки чужими руками. Ось, наприклад, N ніколи від негрів не відмовляється.
— То він пише книжки не сам?
Барнаскі дурнувато захихотів у звичній для нього манері:
— Авжеж, не сам! Хіба він міг би витримати такий шалений ритм? Читачі не хочуть знати, як N пише свої книжки, і взагалі, хто їх там пише. Все, що вони хочуть, це щороку на початку літа піти у відпустку з його новою книжкою. І ми їм її даємо. Це називається — комерційний підхід.
— Це називається обман читача, — відказав я.
— Обман читача… Ох, Ґольдмане, ви просто неперевершений мастак високої трагедії.
Я дав йому зрозуміти, що книжку ніхто, крім мене, не писатиме, про це не може бути й мови; терпець йому ввірвавсь, і він брутально загорлав:
— Ґольдмане, здається, я вивалив вам за цю кляту книжку мільйон доларів, і ви б могли бути трохи поступливіший. Якщо я сказав, що вам потрібні літературні негри, отже, вони вам потрібні, чорт забирай!
— Заспокойтеся, Рою, книжку ви отримаєте вчасно. За умови, що перестанете відволікати мене нескінченними дзвінками.
І тоді Барнаскі, як із цепу зірвався:
— Матері вашій, Ґольдмане, сподіваюся, ви, усвідомлюєте, що я підставив свої яйця! Свої яйця! Підставив під удар! Я вклав грубі гроші в цю книжку і ризикую репутацією одного з найбільших видавництв країни. І якщо діло не вигорить, якщо книжка не вийде через ваші примхи чи ще якусь хріновину і я опинюсь у купі лайна, то я і вас утоплю, майте на увазі! І так, що ви вже не вилізете з нього!
— Я це врахую, Рою. Матиму на увазі.
Крім суто людських недоліків, Барнаскі мав природжений маркетинговий хист: рекламна кампанія у вигляді величезних плакатів на стінах Нью-Йорка щойно стартувала, а моя книжка вже була книжкою року. Незабаром після пожежі в Гусячій бухті він виступив із гучною заявою: «Хто полює на Маркуса Ґольдмана?». Звісно ж, моя матінка прочитала це і відразу ж зателефонувала:
— Ох, Маркі, де ти?
— У Конкорді, в готелі «Ріджентс». «Люкс» номер 208.
— Замовкни! — вигукнула вона. — Я не хочу знати!
— Мамо, але ж ти сама…
— Якщо ти мені скажеш, то я не втерплю і скажу різнику, а він скаже продавцеві, а той скаже своїй матері, а вона двоюрідна сестра консьєржа Фелтонівської школи, тож і йому неодмінно скаже, а той негідник піде і розповість директорові, а той розпатякає все у вчительській, і незабаром увесь Ньюарк знатиме, що мій син зараз у 208-му «люксі» готелю «Ріджентс» у Конкорді, і твій переслідувач прийде і заріже тебе сонного. До речі, чому в тебе номер «люкс»? Ти з подругою? Збираєшся оженитися?
І я почув, як вона гукає батькові: «Нельсоне, мерщій іди до телефону! Маркі зібрався одружитися!».
— Мамо, я не збираюсь одружуватися. Я в номері сам.
Ґегаловуд, який сидів у моїй кімнаті, наминаючи добрячий сніданок, не придумав нічого дотепнішого, як гукнути: «Гей! Я теж тут!».
— Хто це? — відразу зацікавилася матінка.
— Ніхто.
— Не кажи, що ніхто! Я чула чоловічий голос. Маркусе, я мушу тобі поставити вкрай важливе медичне запитання, і ти чесно відповіси жінці, яка носила тебе в утробі аж дев’ять місяців: у твоїй кімнаті ховається чоловік, ґей?