— Ні, мамо. Це сержант Ґегаловуд, із поліції. Він разом зі мною веде розслідування й водночас старається, щоб мої рахунки за обслуговування не меншали.
— Він голий?
— Що? Та ні! Це полісмен, мамо! Ми працюємо разом.
— Полісмен… Знаєш, я не вчора на світ народилась: ото буває, коли чоловіки дуетом співають, іноді там може бути байкер, отой що в шкірі весь, і сантехнік може бути, й індіанець, і полісмен…
— Мамо, це справжній полісмен.
— Маркі, заклинаю нашими предками, які тікали від погромів, якщо любиш матінку, вижени того голого дядька.
— Мамо, нікого я не виганятиму.
— Ох, Маркі, нащо ти дзвониш, щоб засмутити мене?
— Мамо, це ти мені дзвониш.
— Бо ми з твоїм батьком боїмося божевільного злочинця, який переслідує тебе.
— Ніхто мене не переслідує. Газети перебільшують.
— Я щовечора і щоранку заглядаю до поштової скриньки.
— Навіщо?
— Навіщо? Навіщо?! І ти мене ще питаєш про це? Через бомбу!
— Та навряд щоб хтось підклав тобі бомбу, мамо.
— Нас підірвуть! Ми загинемо, так і не потішившись онуками. Ти задоволений собою? Днями, уяви собі, за твоїм батьком до самого дому їхало якесь велике чорне авто. Тато забіг у дім, а та клята тарантайка зупинилася на вулиці, простісінько біля нас.
— Ви поліцію викликали?
— Авжеж. Примчали дві патрульки, з сиренами.
— І що?..
— То були сусіди. Ці негідники придбали нову тачку! Навіть не попередивши нас! Нове авто, уяви собі! Всі кажуть, що незабаром буде страшенна економічна криза, а вони купують нове авто! Хіба це не підозріло? Певно, сусід дуром торгує абощо.
— Мамо, ну чого ти таку маячню городиш?
— Я знаю, що кажу! І не розмовляй так зі своєю бідолашною матір’ю, яка кожної миті може підірватися на бомбі! Як там твоя книжка?
— Просувається, до того ж добре. За місяць маю закінчити.
— А який буде кінець? Може, той, хто убив дівчинку, і тебе захоче убити?
— Це єдина моя проблема: досі не знаю, чим закінчується книжка.
Надвечір у понеділок, 21 липня, коли я писав розділ, де Нола та Гаррі мають разом поїхати в Канаду, до мене у номер увійшов Ґегаловуд. Він був страшенно збуджений і, перш ніж почати розмову, вхопив із міні-бару пляшку пива.
— Я був у Елайджі Стерна, — сказав він.
— У Стерна? Без мене?
— Не забувайте, що Стерн подав до суду за вашу книжку. Одне слово, зараз розкажу…
Ґегаловуд пояснив, що заявився до Стерна без попередження, щоб візит не мав офіційного вигляду, і зустрів його Стернів адвокат, Бо Сілфорд, бостонський геній захисту. Він був у спортивному костюмі, спітнілий, і сказав: «Дайте мені п’ять хвилин, сержанте. Швиденько сходжу в душ і буду до ваших послуг».
— Сходжу в душ? — перепитав я.
— Авжеж, письменнику, я ж і кажу: той Сілфорд вештався у передпокої напівголий. Я зачекав у маленькій вітальні, потім він повернувся вже в костюмі, а з ним і Стерн, який сказав: «Ну ось, сержанте, ви познайомилися з моїм партнером».
— З його партнером? Ви хочете сказати, що Стерн…
— Гомосексуаліст. Отже, він точно ніколи не відчував потягу до Ноли Келлерґан.
— І що все це означає? — запитав я.
— Отож і я запитав його про це. Він був цілком відкритий для розмови.
Стерн був дуже роздратований моєю книжкою і сказав, що я сам не знаю, що пишу. І тоді Ґегаловуд перехопив ініціативу, запропонувавши Стернові з’ясувати деякі пункти розслідування.
— Пане Стерне, — сказав він, — з огляду на те, що я тепер знаю про ваші… сексуальні вподобання, чи можете ви сказати, які стосунки пов’язували вас із Нолою?
Стерн і оком не кліпнув.
— Я ж вам одразу казав. Це були суто ділові стосунки.
— Ділові стосунки?
— Сержанте, це коли хтось для вас щось робить, а ви йому платите. У нашому випадку вона позувала.
— Тобто Нола Келлерґан справді приїздила сюди позувати вам?
— Так. Але не мені.
— Не вам? А кому ж?
— Лютерові Калебу.
— Лютерові? Нащо?
— Задля його задоволення.
Сцена, про яку далі розповів Стерн, відбулася одного вечора в липні 1975 року. Стерн не пам’ятав точної дати, та сталося це наприкінці місяця. Зіставляючи дати, я з’ясував, що це було перед самісінькою мандрівкою на Мартас-Віньярд.
Конкорд. Кінець липня 1975 року