— Така моя ціна, — суворо сказав він. — Ти позуєш гола, і Квеберт живе собі далі в тому домі.
Вона кивнула.
— Гаразд, пане Стерне. Зроблю все, що захочете. Віднині я ваша.
Через тридцять три роки після тієї сцени Стерн, якому не давало спокою сумління, намагаючись спокутувати свій гріх, провів Ґегаловуда на терасу, де колись вимагав од Ноли, щоб вона заради порятунку свого кохання роздяглася догола перед його водієм.
— Отак, — мовив він, — отак Нола ввійшла в моє життя. Наступного дня я спробував зв’язатися з Квебертом і сказати, що він може лишитися в Гусячій бухті, та до нього неможливо було добитися. На цілий тиждень він наче у землю запався. Я навіть послав Лютера початувати біля його дому. Врешті він зумів перехопити Квеберта, коли той уже їхав із Аврори.
Потім Ґегаловуд запитав:
— Невже вас не здивувало Нолине прохання? І той факт, що п’ятнадцятирічне дівча має зв’язок із чоловіком, якому понад тридцять років, і просить вас про послугу?
— Знаєте, сержанте, вона так гарно розповідала про кохання… Так гарно… Я ніколи не зміг би знайти таких слів. Та й сам я кохав чоловіків. Ви знаєте, як тоді ставилися до ґеїв? Утім, і зараз так само ставляться… Недарма я й далі приховую це. Приховую так, що коли Ґольдман змальовує мене старим садистом, натякаючи, що я знущався з Ноли, я боюся щось заперечити. Посилаю адвокатів, подаю позови, домагаюся, щоб книжку заборонили. Натомість достатньо було б заявити на всю Америку, що я іншої орієнтації. Але наші громадяни такі високоморальні, тому я не можу плямувати репутацію.
Ґегаловуд перевів розмову на іншу тему.
— А як було з Нолою?
— Лютер їздив по неї до Аврори. Я сказав, що нічого не хочу про це знати. Звелів брати своє особисте авто, блакитний «мустанґ», а не службовий «Лінкольн». Коли я бачив, що він їде до Аврори, то відпускав усіх слуг. Не хотів, щоб хтось залишався в домі. Мені було дуже соромно. Тож я волів, щоб усе відбувалося не на веранді, де зазвичай була Лютерова майстерня, боявся, що хтось помітить. І він працював із Нолою в маленькій вітальні коло мого кабінету. Я приходив привітатися, коли вона з’являлася, і попрощатися, коли їхала додому. Поставив Лютерові умову: мені хотілося упевнитися, що все гаразд. Або принаймні не дуже кепсько. Пам’ятаю, вперше вона сиділа на тахті, застеленій білим простиралом. Уже гола, тремтлива, збентежена, перелякана. Я потис їй долоньку: вона була мов крига. Я ніколи не залишався з ними, але завжди був поблизу, хотів мати певність, що він не скривдить дівчинку. Потім навіть заховав у кімнаті переговорний пристрій. Умикав його і міг чути все, що відбувалося.
— Та й що ви чули?
— А нічого. Лютер і слова не сказав. Він і так був мовчкуватий через свої потрощені щелепи. Малював її, та й годі.
— Тобто він її не торкався?
— Ніколи! Кажу ж, я цього не потерпів би.
— Скільки разів приїздила Нола?
— Не пам’ятаю вже. Разів із десять, либонь.
— І скільки картин він написав?
— Одну.
— Ту, що ми конфіскували?
— Так.
Отож Гаррі міг лишитися з Аврорі тільки завдяки Нолі. Та чому Лютерові закортіло її малювати? І чому Стерн, який ладен був дозволити Гаррі мешкати в його домі задурно, раптом поступився Калебові й змусив Нолу позувати голою? На ці запитання Ґегаловуд не зміг відповісти.
— Я запитував, — пояснив він. — Сказав: «Пане Стерне, я й далі не можу збагнути, чому Лютер хотів малювати Нолу? Ви казали, що він цим насолоджувався: йдеться про сексуальну втіху? І ще ви казали про Елеонору — це його колишня дівчина?». Але він не захотів говорити на цю тему. Мовляв, це довга історія, що я й так знаю все, що мені треба, а решта — діло давнє. І скінчив розмову. Я був у нього неофіційно, тому не міг вимагати відповіді.
— Дженні розповідала, що Лютер хотів і з неї писати, — нагадав я.
— І що це? Він був маніяк із пензлем?
— Хтозна, сержанте. Гадаєте, Стерн поступився Лютерові, бо той йому подобався?
— Мені спадало таке на думку, і я запитав Стерна, чи було в нього щось із Калебом. Він дуже спокійно відповів, що нічогісінько не було. «Я дуже вірний партнер пана Сілфорда ще від початку 70-х, — сказав він. — До Лютера Калеба я не відчував нічого, крім жалості, тому й узяв його на службу. Хлопчина мешкав у Портленді, його жорстоко побили і покалічили. Він був хороший механік, а я саме не мав тоді водія і людини, яка б опікувалася моїми автівками. Між нами швидко виникли приятельські стосунки. Знаєте, він був чудовий хлопчина. Можна сказати, ми з ним були друзі». Бачите, письменнику, оті їхні дружні стосунки не дають мені спокою. Мені здається, наче там щось більше. Не в сексуальному плані: я певен, що Стерн не бреше і справді не мав до Калеба потягу. Ні, як на мене, це якісь… ну, хворобливіші зв’язки. Мені так здалося, коли Стерн розповідав, як він поступився Калебові й почав вимагати від Ноли позувати голяка. Йому було гидко, і все-таки він це зробив: Калеб наче мав над ним якусь владу. До речі, це не пройшло і повз Сілфордову увагу. Доти він і слова не мовив, лише слухав, та коли Стерн розповідав, як зайшов привітатися з переляканим голим дівчам, Сілфорд сказав: «Елі, як це? Що це? Що за історія? Чому ти ніколи нічого мені не казав?».