— Ви були на похоронах Ноли? — запитав я.
— Був.
— І як воно там?
— Погано. Як усе в цій історії. Журналістів було більше за родичів.
Ми трохи помовчали, потім він запитав, щоб підтримати розмову:
— А як там ваша книжка?
— Потроху, дякую. Та вчора я перечитав усе і зрозумів, що маю дещо з’ясувати. Зокрема, те, що стосується вашої дружини. Вона каже, що мала текст, який компрометував Гаррі, написаний його рукою, і що той текст дуже загадково зник. Ви не знаєте часом, куди подівся той папірець?
Перш ніж відповісти, він добряче ковтнув пива і навіть укинув до рота кілька горішків.
— Згорів, — нарешті мовив він. — Цей нещасний папірець згорів.
— Що? Як ви це знаєте? — приголомшено запитав я.
— Бо це я його спалив.
— Що? Чому? А головне, чому ви ніколи про це не казали?
Він стенув плечима з філософським виглядом.
— А мене про це ніколи не питали. Ось уже понад тридцять три роки моя дружина знай товче про той папірець. Надсаджується, волає, репетує: «Він був тут! У сейфі! Тут! Тут!». І хоча б раз запитала: «Роберте, любий, ти часом не бачив того папірця?». Ніколи не запитувала, то я й мовчав.
Я щосили постарався приховати подив, щоб він не замовк.
— Але як це сталося?
— Усе розпочалося однієї неділі, пополудні: дружина влаштувала дурнуватий обід у садку на честь Квеберта, а Квеберт не прийшов. Сказившись, вона вирішила поїхати до нього. Добре пам’ятаю той день, 15 липня 1975 року. Той самісінький день, коли бідолашка Нола намагалася вкоротити собі віку.
Неділя, 13 липня 1975 року
— Роберте! Роберте!
Тамара вдерлася до хати, як та відьма, вимахуючи якимось папірцем. Помчала кімнатами першого поверху і знайшла чоловіка у вітальні, він читав газету.
— Роберте, щоб ти скис! Чому мовчиш, коли тебе гукають? Оглух? Поглянь! Поглянь, що за жах! Прочитай цю гидоту!
Вона простягнула йому вкрадений аркуш, і він прочитав:
«Ноло моя, люба Ноло, любове моя, що ти накоїла? Нащо ти хотіла піти з життя? Я кохаю тебе, кохаю понад усе на світі. Не кидай мене. Якщо ти помреш, я теж помру. Все, що мені треба в житті, Ноло, це ти. Чотири літери: Н-О-Л-А».
— Де ти це знайшла?
— Ха! У того покидька Гаррі Квеберта!
— Ти вкрала це у нього вдома?
— Нічого я не вкрала! Я позичила! Ох, так я і знала! Він мерзенний збоченець. Мене нудить! Я зараз виблюю. Чуєш, Бобусику, виблюю! Гаррі Квеберт закохався у дівчинку! Це незаконно! Він просто свиня! Свиня! Подумати лишень, він сидів у «Кларксі», щоб дивитися на цю дитину! Він ходить до мого ресторану, щоб милуватися цицьками неповнолітнього дівчати, уяви собі!
Роберт кілька разів перечитав текст. Не було сумніву: то були слова кохання, і написав їх Гаррі. Слова кохання до п’ятнадцятирічної дівчинки.
— Що ти робитимеш із цим? — запитав він Тамару.
— Ще не знаю.
— Заявиш у поліцію?
— У поліцію? Ні, Бобусику. Не зараз. Не хочу, щоб усі знали, що цей злочинець Квеберт хоче якусь сцикуху, а не нашу красуню Дженні. До речі. Де вона? У своїй кімнаті?
— Уяви собі, не встигла ти вийти з хати, як приїхав отой молодий полісмен, Тревіс, і запросив її на літній бал. Вони поїхали вечеряти в Монберрі. Тож наша Дженні знайшла собі іншого кавалера для балу, може, воно й негарно, але…
— Негарно, негарно! Сам ти негарний, нещасний Бобусику! Так, а зараз шуруй відціля! Мені треба десь заховати цей папірець, і ніхто не повинен знати де.
Бобусик слухняно підвівся і подався дочитувати газету на ґанок. Та не зміг читати, бо всі його думки роїлися довкола відкриття, яке зробила дружина. Великий письменник Гаррі писав слова кохання до дівчинки, вдвічі молодшої за нього. До гарненької маленької Ноли. Прикро, та ще й як. Може, треба попередити Нолу? Сказати, що в Гаррі дивні уподобання, що він може навіть бути небезпечний? Чи заявити до поліції, щоб його оглянув лікар і призначив лікування?
За тиждень після того випадку відбувся літній бал. Роберт із Тамарою сиділи в кутку зали і пили безалкогольний коктейль, аж помітили поміж гостями Гаррі Квеберта. «Поглянь, Бобусику, — просичала Тамара, — ось той збоченець!» Вони якусь хвилю стежили за ним, і Тамара знай кляла Квеберта, пошепки, щоб чув тільки Роберт.