— Що ти робитимеш із тим папірцем? — запитав урешті Роберт.
— Та не знаю. Але знаю, що спершу я змушу його заплатити мені за все, що він винен! У нього борг сотень на п’ять!
Здавалося, Гаррі почувався ніяково; він хильнув у барі чарчину і попрямував до вбиральні.
— Глянь, до нужника йде, — сказала Тамара. — Поглянь, Бобусику, поглянь! Знаєш, що він зараз робитиме?
— По-грубому оправиться?
— Та ні, почне зараз м’яшкорити свою кабаку, уявляючи, як порає те дівча!
— Що?
— Заткнися, Бобусику, ти весь час базікаєш, чути тебе вже не хочу. І сиди тут, зрозумів?
— Ти куди?
— Сиди й не ворушися. І подивишся, що я зроблю.
Тамара поставила шклянку на високий столик і потихеньку прослизнула до вбиральні, куди щойно ввійшов Гаррі Квеберт. За кілька секунд вона квапливо вийшла звідти і повернулася до чоловіка.
— Що ти там робила? — запитав Роберт.
— Помовч, кажу тобі! — гаркнула на нього дружина, знову взявши коктейль. — Мовчи, бо нас накриють!
Емі Пратт оголосила початок вечері, і гості почали помалу розсідатися. Цієї миті з вбиральні вийшов переляканий і спітнілий Гаррі й пірнув у юрму.
— Бач, тікає мов заєць, — прошепотіла Тамара. — Ти ба, як перелякався!
— Що ж ти утнула? — знову запитав Роберт.
Тамара всміхнулася, покрутивши в руках тюбик губної помади, яким допіру писала на дзеркалі у вбиральні. І відказала:
— Ну, лишила йому, так би мовити, невеличке послання, яке він довго пам’ятатиме.
Я сидів у кутку в «Кларксі» й приголомшено слухав розповідь Роберта Квінна.
— То напис на дзеркалі зробила ваша дружина?
— Так. Гаррі Квеберт став для неї якимсь насланням. Тільки й мови було, що про той папірець. Тамара казала, що розправиться з Гаррі. Обіцяла, що незабаром усі газети вийдуть із заголовками: «Великий письменник — запеклий збоченець». Урешті вона поговорила з начальником поліції Праттом. Тижнів за два після балу. Все розповіла йому.
— Звідки ви знаєте? — запитав я.
Він не відразу відповів.
— Знаю. Мені… Нола сказала.
Вівторок, 5 серпня 1975 року
Роберт повернувся з фабрики о шостій вечора. Як зазвичай, поставив свій старенький «крайслер» на алеї, а потім, вимкнувши двигун, поправив перед люстерком заднього виду капелюх і зробив такий погляд, як ото в актора Роберта Стека в телевізорі, коли його герой, Еліот Несс, хоче втерти добрячого маку цілій розбишацькій ватазі. Він часто зволікав перед тим, як вийти з авто: повернення додому його вже давно не тішило. Іноді накидав добрячий гак, щоб відтягнути цю мить, іноді — зупинився біля ятки з морозивом. Коли він урешті покинув салон, здалося, наче з кущів його хтось погукав. Обернувся, якусь мить роззирався довкола, аж помітив Нолу, яка ховалася у рододендронах.
— Нола? — здивувався він. — Вітаю, маленька, як життя?
Вона прошепотіла:
— Пане Квінне, мені треба побалакати з вами. Це дуже важливо.
— То заходь, вип’ємо холодненького лимонаду, — так само голосно запропонував він.
Дівчинка дала знак, щоб він говорив тихіше.
— Ні, нам треба спокійну місцину. Може, сядемо у ваше авто і трохи проїдемося? Дорогою до Монберрі є ятка з гот-догами, там ніхто не заважатиме.
Роберта таке прохання дуже здивувало, та він погодився. Посадив Нолу в авто, і вони попрямували до Монберрі.
Проїхавши декілька миль, зупинилися перед дощаною яткою, де торгували навинос. Роберт узяв для Ноли смаженої картоплі та газованої води, а собі — гот-дог і безалкогольне пиво. Вони сіли за одним зі столиків, розставлених на траві.
— То що, мала? — запитав Роберт, наминаючи гот-дог. — Чому ти навіть до хати не можеш зайти і випити лимонаду?
— Мені потрібна ваша допомога, пане Квінне. Знаю, вам воно може видатися дивним, але… Сьогодні в «Кларксі» сталася одна подія, і ви єдина людина, здатна мені допомогти.
І Нола розповіла про розмову, що випадково почула години зо дві тому. Вона зайшла до пані Квінн по гроші, платню за ті суботи, що вона відпрацювала до спроби самогубства. Пані Квінн сама дозволила зайти, коли їй буде зручно. Була четверта година дня, в шинку — лише кілька мовчазних відвідувачів, а ще Дженні, яка прибирала посуд — вона сказала, що матінка у своєму кабінеті, проте не уточнила, що вона не сама. Кабінетом звалося місце, де Тамара Квінн тримала бухгалтерську звітність, зберігала в сейфі рецепти чергових страв, сварилася по телефону з невдатними постачальниками чи й просто зачинялася під будь-яким приводом, щоб їй дали спокій. То була тісна комірчина, де на постійно зачинених дверях завжди висіла табличка «Вхід заборонено». Потрапити туди можна було коридором за підсобкою, що вів до службової вбиральні.