Дітям заборонили виходити надвір без дорослих. Де й поділася та щаслива пора, коли на вулицях було повнісінько малечі, яка гасала, заливаючись веселим реготом. Ніхто не грав у хокей на роликах біля гаражів, ніхто не плигав через шворку і не скакав величезними «класиками», намальованими крейдою на асфальті центральної вулиці, а хідник перед цукернею родини Гендорфів, де менше ніж за п’ять центів можна було купити цілу жменю цукерок, не був захаращений велосипедами. На вулицях стояла моторошна тиша: Аврора перетворилася на місто-примару.
Люди замикалися на ключ, а як западала ніч, батьки та чоловіки, організувавшись у загони самооборони, ходили вулицями, захищаючи свої домівки і свої сім’ї. У більшості були киї, декотрі мали мисливські рушниці. І казали, що стрілятимуть, не вагаючись.
Довіри не залишилося. Приїжджих, комівояжерів і водіїв далеких рейсів зустрічали неприязно і наглядали за ними. Та найгірше було те, що мешканці міста не довіряли одне одному. Сусіди, які дружили понад чверть століття, тепер шпигували одне за одним. І кожен думав собі: а що ж робив інший надвечір 30 серпня 1975 року.
Авророю весь час їздили автомобілі місцевої та окружної поліції; відсутність правоохоронців непокоїла, а їхня надмірна присутність викликала жах. І коли знайомий чорний «форд» без знаків розрізнення, що належав поліції штату, стояв коло будинку номер 245 на Террас-авеню, всі непокоїлися, чи не привіз капітан Родік якихось новин. Дім Келлерґанів стояв зі зсунутими шторами — день при дні, а потім — тижнями та місяцями. Оскільки Девід Келлерґан не служив уже відправ у церкві, з Манчестера терміново прислали нового священика, щоб відправи у соборі Сен-Джеймс не припинялися.
А потім були жовтневі тумани. В усіх усюдах запала густа сіра і вогка імла, потім пішли холодні дощі. Гаррі сидів сам у Гусячій бухті й потроху занепадав. Уже два місяці він нікуди не виходив. На весь день замикався в кабінеті й цокотів на друкарській машинці, не відриваючись від стосу списаних сторінок, перечитував їх і старанно передруковував. Прокидався він рано і давав собі лад: ретельно голився, гарно вбирався, хоч і знав, що не вийде з дому і нікого не побачить. Потім сідав за стіл і брався до праці, часом одходячи лише для того, щоб зварити кави; решту часу — переписував, правив, шматував написане і розпочинав усе наново.
Його самотність порушувала тільки Дженні. Щодня, закінчивши зміну, вона приходила його відвідати, бо непокоїлася, дивлячись, як він згасає. Зазвичай вона з’являлася десь о шостій вечора і, пройшовши кілька кроків од авто до ґанку, встигала змокнути мов хлющ. Приносила їжу з «Кларксу»: сандвічі з курятиною, яйця у майонезі, макарони з сиром і вершками, гарячі пиріжки в лоточку, що смаковито парували, — вона приховувала їх од відвідувачів, щоб і йому дісталося. Дженні дзвонила в двері.
Він підстрибував на стільці й біг до дверей. Нола, люба Нола! Вона стояла тут, перед ним, гарна, і вся аж сяяла. Вони кидалися одне одному в обійми, він підхоплював її, кружляв по вітальні, по всьому світові, і вони цілувалися. Нола! Нола! Нола! Вони знову цілувалися і танцювали. Було прекрасне літечко, небо сліпуче мерехтіло вечірніми барвами, над їхніми головами ширяли чайки, що виспівували, мов соловейки, вона всміхалася, сміялася, обличчя її променіло сонцем. Вона була тут, він міг пригорнути її до себе, торкнутися її шкіри, пестити її личко, вдихати її запах, перебирати її волосся. Вона була тут, вона була жива. Обоє вони були живі. «І де ж ти це була? — допитувався він, узявши її за руки. — Я тебе чекав! Мені так страшно було! Всі казали, що з тобою сталася біда! Казали, бабця Купер бачила тебе всю в крові коло Сайд-Кріку! Скрізь була поліція! Прочісували ліс! Я думав, з тобою якесь лихо, я не тямився, не знаючи, що з тобою!» Вона міцно обіймала його, повисала у нього на шиї й заспокоювала: «Не турбуйтеся, любий Гаррі. Нічого зі мною не сталося, я тут. Я тут! Ми разом, назавжди. Ви поїли? Ви, мабуть, голодний! Ви їли чи ні?».
— Ти попоїв? Гаррі? Гаррі! З тобою все гаразд? — питала Дженні виснаженого живого мерця, який відчиняв їй двері.
Її голос повернув його до дійсності. Надворі було темно і холодно, на даху стугонів рясний дощ. Незабаром зима. Чайки вже полетіли.
— Дженні? — розгублено запитував він. — Це ти?
— Та я. Принесла тобі попоїсти. Гаррі, ти повинен харчуватися, в тебе поганий вигляд. Дуже поганий.
Він дивився на неї, вона була мокра і вся тремтіла. Впускав до хати. Вона приходила ненадовго. Ставила кошик у кухні й забирала вчорашні страви. Побачивши, що він і не торкнувся до них, лагідно дорікала: