— І хто ж написав їй про припинення стосунків? — запитав Ґегаловуд.
— Гаррі Квеберт.
Нам трьом аж заціпило. Келлерґан підвівся. На хвилю вийшов і повернувся з картонною коробкою, де було повнісінько листів.
— Я знайшов їх після того, як вона пропала. Нола ховала їх у кімнаті за дошкою, що відстала від стіни. Вона листувалася з Гаррі Квебертом.
Ґегаловуд навмання взяв один лист і швидко пробіг його очима.
— Чому ви вирішили, що це Гаррі Квеберт? — запитав він. — Адже підпису тут нема?
— Тому що… бо це самі ті листи, що він наводить у книжці.
Я понишпорив у коробці: справді, там лежало все листування з «Початків зла», принаймні послання, які отримувала Нола. Там було все: листи про кохання, про майбутнє, листи у Шарлотс-гіл. Я впізнавав чіткий, вишуканий почерк рукопису і майже перелякався — фрази збігалися слово в слово.
— Ось той останній лист, — сказав Келлерґан, простягаючи конверт Ґегаловудові.
Він прочитав і передав аркуш мені.
Люба моя!
Це мій останній лист. Мої останні слова. Пишу, щоб сказати вам «прощавайте».
Відсьогодні «ми» перестає існувати. Закохані розлучаються і не зустрічаються знову; так закінчуються всі історії кохання.
Люба моя, мені бракуватиме вас. Мені вас так буде не вистачати.
Очі мої плачуть. Усе в мені горить.
Ми не побачимося більше ніколи; мені вас так бракуватиме.
Сподіваюся, ви будете щасливі.
Кажу собі, що ви і я — то був сон, а тепер пора прокидатися.
Мені не вистачатиме вас усе життя.
Прощавайте. Я кохаю вас так, як більше ніколи й нікого не полюблю.
— Те саме, що й на останній сторінці «Початків зла», — пояснив Келлерґан.
Я кивнув. Я впізнав текст. Я був ошелешений.
— Чи давно ви знаєте, що Гаррі й Нола листувалися? — запитав Ґегаловуд.
— До мене це дійшло кілька тижнів тому. В супермаркеті мені трапилися «Початки зла». Їх щойно повернули в продаж після заборони. Не знаю чому, але я придбав книжку. Мені треба було прочитати її, щоб спробувати зрозуміти. І в мене дуже швидко зринуло відчуття, наче декотрі фрази я вже десь читав. Пам’ять — страшна річ. А потім подумав і раптом збагнув: то були ті листи, що я знайшов у Нолиній кімнаті. Я не торкався до них тридцять років, та десь у пам’яті вони мені закарбувалися. Я їх перечитав, і все зрозумів… Через той клятий лист, сержанте, моя донька збожеволіла від горя. Може, Лютер Калеб і вбив Нолу, та для мене Квеберт винен не менше: якби не той напад, вона, може, не втекла б із дому і не зустріла Калеба.
— Ось чому ви приїздили до Гаррі в мотель… — сказав Ґегаловуд.
— Так! Я тридцять три роки думав собі, хто ж написав ті проклятущі листи. А відповідь, виявляється, лежала у всіх бібліотеках Америки. Я подався до мотелю «Морський берег», і ми посварилися. Я був такий розлючений, що поїхав додому по рушницю, так коли повернувся, він уже втік. Гадаю, я його вбив би. Знав, що дівчинка хвора, і довів її до краю!
Я витріщив очі.
— Знав? Що ви маєте на увазі?
— Він усе знав про Нолу! Все! — закричав Девід Келлерґан.
— Хочете сказати, він знав про Нолині напади психозу?
— Так! Я знав, що Нола часом ходить до нього з друкарською машинкою. Про все інше, звісно, і не підозрював. Вважав, що знайомство з письменником їй тільки на користь піде. Діялося це під час канікул, то нехай дитина буде при ділі. Аж якось той убогий письменник прийшов до мене сваритися. Бо вважав, що моя дружина її б’є.
— Гаррі приходив до вас того літа?
— Авжеж. У середині серпня. Незадовго до її зникнення.
15 серпня 1975 року
Вечоріло. З вікна свого кабінету отець Келлерґан побачив, як на парафіяльному майданчику для паркування зупинився чорний «шевроле». З нього вийшов Гаррі Квеберт і швидко попрямував до головного входу. Цікаво, що Гаррі від нього треба? Відколи Гаррі мешкав у Аврорі, він і разу не приходив до церкви. Почув, як грюкнули двері, в коридорі залунали кроки і за декілька секунд Квеберт постав на порозі його кабінету.