— Боялись усе втратити? Воліли, щоб вас обвинуватили у вбивстві, тільки щоб ніхто не дізнався правди про той рукопис?
— Так, так! Усе моє життя — облуда, Маркусе!
— Отже, Нола не брала того рукопису. Ви сказали так, щоб ніхто не засумнівався у вашому авторстві.
— Так. Але ж звідки узявся той примірник, що був у неї з собою?
— Лютер поклав їй його у поштову скриньку, — відказав я.
— У поштову скриньку?
— Лютер знав, що ви з Нолою збираєтеся тікати, він чув вашу розмову на березі. Знав, що Нола поїде без нього, тому й закінчив свою історію від’їздом героїні. І написав останній лист, де бажав їй щастя. І вставив той лист у рукопис, що потім приніс вам. Лютер знав усе. Та в день від’їзду, мабуть, уночі з двадцять дев’ятого на тридцяте серпня, у нього виникла потреба «замкнути коло»: скінчити історію з Нолою так, як закінчується рукопис. І тоді він поклав до поштової скриньки Келлерґанів останній лист чи радше останній конверт. Прощальний лист і рукопис книжки, щоб вона знала, як він її кохає. І, знаючи, що більше її не побачить, написав на титульній сторінці: «Прощавай, люба Ноло». Напевне, він чекав до ранку, хотів переконатися, що пошту зі скриньки дістане саме вона, як завжди бувало. Та Нола, знайшовши листа і рукопис, подумала, що написали їй ви. І вирішила, що ви не прийдете. І зірвалася. Втратила розум.
Гаррі сповз по стіні, притиснувши руки до серця.
— Розповідайте, Маркусе! Розповідайте ви. Я хочу, щоб це були ваші слова! Ви завжди знаходите потрібні слова! Розкажіть, що сталося тоді, 30 серпня 1975 року.
30 серпня 1975 року
Того дня, наприкінці серпня, в Аврорі вбили п’ятнадцятирічну дівчинку. Її звали Нола Келлерґан. Усі, з ким вам випаде говорити про неї, не змовляючись, змалюють її як життєрадісну мрійницю.
Причини загибелі цієї дівчинки навряд чи варто зводити до подій 30 серпня 1975-го. Насправді все розпочинається значно раніше, може, за багато років до того. Чи в 60-ті, коли батьки не помітили, що в їхню дитину вселилася недуга, чи, може, тієї ночі 1964-го, коли ватага п'яних покидьків покалічила красивого хлопчину, а потім одного з них замучило сумління, і він, щоб зняти з душі тягар, потайки зблизився зі своєю жертвою. Або тієї ночі 1969 року, коли батько вирішив не зраджувати таємниці своєї доньки. А може, все розпочинається червневого дня 1975-го, коли Гаррі зустрів Нолу і вони покохали одне одного.
Це історія про батьків, які не хотіли знати правди про свою дитину.
Це історія про багатого спадкоємця, молодого мерзотника, який зруйнував мрії одного обдарованого юнака, і відтоді все життя страждав від докорів сумління.
Це історія про чоловіка, який мріяв стати великим письменником і якого потроху підточувало його самолюбство.
На світанку 30 серпня 1975 року перед будинком 245 на Террас-авеню зупинилось авто. Лютер Калеб приїхав попрощатися з Нолою. Він був геть розгублений. Уже й сам не тямив, чи кохали вони одне одного, чи це лише йому примарилося, не знав, чи справді вони писали одне одному ті листи. Та він знав, що Гаррі з Нолою сьогодні мають утікати з міста. Він теж хотів поїхати з Нью-Гемпширу, втекти кудись якнайдалі від Стерна. Думки його плуталися: чоловік, який повернув його до життя, був тією ж людиною, яка це життя йому й понівечила. То був жахливий сон. Та тепер йому важило одне: завершити історію кохання. Він мав передати Нолі останній лист. Написав його майже три тижні тому, того дня, коли Гаррі з Нолою говорили про від’їзд. Він швидко закінчив книжку і навіть віддав оригінал рукопису Гаррі Квеберту: йому хотілося знати, чи варто її публікувати. Та тепер усе це не мало сенсу. Він навіть вирішив не забирати назад теку. У нього була машинописна копія, він оправив її в красиву палітурку, для Ноли. Того дня, в суботу, тридцятого серпня, поклав до поштової скриньки Келлерґанів свій останній лист і рукопис, щоб Нола не забувала його. Як назвати цей текст? Він не знав. Книжки ніколи не буде, то нащо їй назва? Він лише написав на чільній сторінці, бажаючи щасливої дороги: «Прощавай, люба Ноло».
Припаркувавшись на вулиці, він чекав, коли зійде сонце. Чекав, коли воно випливе над обрієм. Він просто хотів упевнитися, що книжку знайде вона, а не хтось інший. Відколи вони почали листуватися, пошту завжди брала Нола. Він чекав, намагаючись нікому не траплятися на очі: ніхто не повинен його бачити, надто ж ця тварюка Тревіс Довн, бо він не стримається і таки дасть йому прочухана. Годі вже з нього побоїв, на все життя вистачить.