— Ану годі, Бобусику! Ти мене тривожиш!
Знову з’явилася Дженні, вже в іншій сукні.
— Надто парадна! — вигукнула Тамара. — Треба щось красиве, але буденне!
Скориставшись тим, що дружина відвернулася, Роберт Квінн умостився в улюбленому фотелі й налляв собі віскі.
— Хто дозволив тобі сідати? — закричала Тамара. — Ти все зашмаруєш! Знаєш, як довго я тут усе витирала? Йди ліпше передягнися, хутчій.
— Перевдягатися?
— Вдягни костюм, не можна ж зустрічати Гаррі Квеберта таким нечепурою!
— Ти дістала шампанське, що ми зберігали для врочистих випадків?
— А це і є врочистий випадок! Чи ти не хочеш, щоб наша дочка вдало вийшла заміж? Ніж ото дурно чіплятися, йти перевдягайся. Він ось-ось прийде.
Тамара попхала чоловіка до східців, щоб той таки не ухилився. Аж згори спустилася Дженні, заплакана, в трусах і без ліфчика і, схлипуючи, заявила, що все скасує, бо вона так не може. Скориставшись нагодою, Роберт і собі заскиглив, що хоче читати газету, а не вести світські дискусії з великим письменником, що він усе одно не читає книжок, бо від них його хилить до сну, тож він не знає, про що з ним балакати. Була за десять шоста: десять хвилин до побачення. Всі троє стояли в передпокої й сперечалися, аж пролунав дзвоник у двері. В Тамари мало серцевий напад не стався. Він тут. Великий письменник прийшов раніше.
У двері подзвонили. Гаррі пішов одчиняти. На нім був лляний костюм і літній капелюх: він збирався їхати до Дженні. За дверми стояла Нола.
— Нола? Що ти тут робиш?
— Взагалі, кажуть «добридень». Чемні люди, як зустрічаються, кажуть одне одному «добридень», а не «що ти тут робиш».
Він усміхнувся.
— Добридень, Ноло. Вибач, я не сподівався тебе побачити.
— Гаррі, що відбувається? Відтоді, як ми їздили до Рокленда, від вас нічогісінько не чути. Цілий тиждень ані звісточки! Я погано поводилася? Чи вам було неприємно? Ох, Гаррі, мені так сподобався той наш день у Рокленді! Просто казка!
— Я нітрохи не гніваюся, Ноло. І мені теж сподобався наш день у Рокленді.
— То чому ви не озивалися?
— Через книжку. В мене було багато роботи.
— Мені б так хотілося бути з вами щодня, Гаррі. Всеньке життя.
— Ноло, ти янгол.
— Тепер ми це можемо. Я вже не ходжу до школи.
— Чому ти не ходиш до школи?
— Уроків немає, Гаррі. У мене канікули. Ви не знали?
— Ні.
Її личко засяяло з утіхи.
— Це було б чудово, правда? Я подумала і вирішила, що могла б піклуватися про вас просто тут. Вам ліпше працювати вдома, а не в тому гаморі, в «Кларксі»… Ви могли би писати на терасі. Океан такий красивий, він вас надихав би, я певна! А я стежила б, щоб вам було зручно і затишно. Я добре піклуватимуся про вас, від усієї душі, обіцяю, я зроблю вас щасливим! Гаррі, будь ласка. Дозвольте мені зробити вас щасливим.
Він побачив, що вона принесла з собою кошик.
— Це для пікніка, — сказала вона. — Для нас, на вечір. У мене навіть пляшечка вина є. Я подумала, ми могли б улаштувати пікнік на березі. Це так романтично.
Він не хотів романтичних пікніків, не хотів бути з нею поряд, не хотів її: він повинен її забути. Він уже шкодував про ту суботу в Рокленді: повіз п’ятнадцятирічну дівчинку в інший штат, не спитавшись дозволу у її батьків! Якби їх зупинила поліція, могли б подумати, що він її викрав. Це дівча його погубить, вона має зникнути з його життя.
— Не можу, Ноло, — насилу мовив він.
Вона страшенно засмутилася.
— Чому?
Він повинен сказати їй, що в нього побачення з іншою. Їй буде гірко це чути, але вона мусить збагнути, що їхнє кохання неможливе. І все-таки він не зважився і збрехав:
— Мені треба їхати до Конкорда, побачитися з видавцем, він завітав туди з приводу Четвертого липня. Буде нецікаво. Я волів би лишитися з тобою.
— Можна я поїду з вами?
— Ні. Ти там знудишся.
— Ви дуже гарний у цій сорочці, Гаррі.
— Дякую.
— Гаррі… я кохаю вас. Від того самісінького дня, коли йшов дощ і я побачила вас на березі, я шалено закохалась. Я хотіла б бути з вами до кінця життя!
— Облиш, Ноло. Не кажи так.
— Чому? Адже це правда! Я й однісінького дня не можу прожити без вас! Коли вас бачу, життя здається мені кращим! А ви ненавидите мене, так?