— Та ні! Звісно ж, ні!
— Я знаю, що ви вважаєте мене бридкою. І що в Рокленді вам було зі мною нудно. Тим-то ви й не подавали звісток про себе. Думаєте, що я мала, дурненька і нудна бридуля.
— Не мели дурниць. Добре, ходімо, я відвезу тебе додому.
— Скажіть мені «люба Ноло»… Скажіть іще раз.
— Не можу, Ноло.
— Прошу вас!
— Не можу. Цих слів не можна промовляти.
— Але чому? Боже мій, чому? Чому нам не можна любити, якщо ми кохаємо одне одного?
— Ходімо, Ноло, — повторив він. — Я відвезу тебе додому.
— Але ж, Гаррі, нащо жити, якщо ми не маємо права на любов?
Він мовчки провів її до чорного «шевроле».
Вона плакала.
У двері дзвонив не Гаррі Квеберт, а Емі Пратт, дружина начальника поліції Аврори. Вона була розпорядницею літнього балу, одної з найголовніших подій у міському житті; цього року бал мав відбутися 19 липня, тож зараз вона ходила по сусідах. Почувши дзвінок, Тамара випровадила чоловіка і напівголу доньку нагору і, відчинивши, з полегшенням побачила за дверми не почесного гостя, а Емі Пратт із лотерейними білетами для балу. Того дня розігрувався тиждень відпочинку в чудовому готелі на острові Мартас-Віньярд, в Массачусетсі, де відпочивало чимало зірок. Коли Тамара дізналася, який буде головний приз, в неї аж очі заблищали; вона придбала дві пачки білетів і, хоч задля пристойності треба було запропонувати гості (яку вона до того ж дуже поважала) апельсинового соку, вона швиденько витурила її за двері: була вже за п’ять шоста. Дженні встигла заспокоїтися і спустилася вниз у зеленій літній сукенці, що дуже їй личила; за нею зійшов і батько в костюмі-трійці.
— То був не Гаррі, а Емі Пратт, — насмішкувато сказала Тамара. — Я знала, що то не він. Бачили б ви себе, порозбігалися мов зайці! Ха-ха! А я знала, що то не він, бо це чоловік високого польоту, а люди високого польоту зарано не приходять. Це ще менш ґречно, ніж запізнюватися. Май на увазі, Бобусику, бо ти завжди боїшся запізнитися на свої зустрічі.
Годинник у вітальні вибив шосту, і вся родина Квіннів вишикувалася коло дверей.
— Головне, поводьтеся природно! — благально вигукнула Дженні.
— Ми дуже природні, — відказала матінка. — Правда, Бобусику, ми природні?
— Авжеж, кицюню. Тільки в мене, здається, знову гази: почуваюся, немов скороварка, що от-от вибухне.
За декілька хвилин Гаррі подзвонив у двері Квіннів. Він висадив Нолу на якійсь вулиці неподалік від її домівки, щоб їх не побачили разом. Покинув її в сльозах.
Дженні розповіла мені про вечір Четвертого липня, для неї то були чудесні хвилини. Вона схвильовано змальовувала ярмарок, їхню вечерю, феєрверк над Конкордом.
З того, як вона говорила про Гаррі, я зрозумів, що все своє життя вона кохала його і що за теперішньою її неприязню криється передовсім біль: адже він кинув її заради Ноли, малої суботньої кельнерки, для якої і написав шедевр. Перш ніж попрощатись, я поставив їй іще одне запитання:
— Дженні, як ти гадаєш, хто міг би мені розповісти про Нолу більше?
— Про Нолу? Її батько, звісно.
Її батько. Авжеж, хто ж іще.
23. Ті, хто добре it знали
— А герої? З кого ви пишете своїх героїв?
— Та з кого завгодно. З друга, з покоївки, з банківського клерка. Але важливо ось що: джерело натхнення — це не самі ці люди, а їхні вчинки. Їхні дії наводять вас на думки про те, як міг би поводитися котрийсь із героїв вашого роману. Коли письменники кажуть, що ніколи не змальовують реальних людей, вони брешуть, але вони таки чинять мудро: це дозволяє їм уникнути неабияких прикрощів.
— Як це так?
— У письменників, Маркусе, є перевага, що вони можуть зводити порахунки з такими, як самі, завдяки книжці. Єдине правило — не називати їхніх прізвищ. Ніяких імен: це прямісінький шлях до судових позовів та іншої халепи. Який там у нас наступний номер у списку?
— Двадцять третій.
- Так ось, двадцять третє правило: пишіть лише вигадані історії. Все інше завдасть вам тільки прикрощів.
У неділю 22 червня 2008 року я вперше побачив отця Келлерґана. Була одна з сірих літніх днин, притаманних лише Новій Англії: від океану здіймалася така густа імла, що її клапті висіли на верховіттях дерев і на дахах. Дім родини Келлерґанів стояв на Террас-авеню, 245, в самісінькому центрі хорошого житлового кварталу. Судячи з усього, від часу їхнього приїзду до Аврори він геть не змінився. Та сама фарба на стінах, ті самісінькі кущі довкруги. Недавно посаджені ружі розрослися й перетворилися на квітники, а вишню перед домом, яка всохла десять років тому, замінили точнісінько таким самим деревом.