— Ви хочете сказати, що тривожитеся за мою безпеку?
— Та ні. Просто не хочу, щоб усе пішло шкереберть. Усі знають, що злочини проти дітей страшенно збурюють людей. Можу запевнити вас: щоразу як про вбиту дівчину розповідають у телевізорі, натовпи цілком цивілізованих батьків ладні відірвати Квебертові яйця.
— Та воно так, але ж тут погрожують мені.
— Тим-то я й приїхав. Чому ви не сказали, що отримали анонімного листа?
— Бо ви мене витурили з кабінету.
— Еге ж, це таки правда.
— Вип’єте пива, сержанте?
Трохи повагавшись, він погодився. Ми пішли до хати, я приніс дві пляшки, і ми випили їх на терасі. Я розповів, як напередодні ввечері повертався з Ґранд-біч і натрапив на палія.
— Не можу його змалювати. Він був у масці. Я бачив лише силует. І знову ті самі слова: «Ґольдмане, повертайся додому». Вже втретє.
— Еге ж, Пратт казав мені. Хто знає, що ви провадите власне розслідування?
— Та всі. Тобто я весь час розпитую всіх, кого бачу. Будь-кого. Як гадаєте, є хтось, хто не хоче, щоб я копирсався в цій історії?
— Хтось не хоче, щоб ви докопалися до правди про Нолу. То як, до речі, ваше розслідування?
— Моє розслідування? Тепер воно вас цікавить?
— Можливо. Скажу ось що: відколи вам почали погрожувати, щоб заткнути рота, ваші акції добряче підскочили.
— Я розмовляв із отцем Келлерґаном. Хороший дідусь. Він показав мені Нолину кімнату. Ви її теж бачили, гадаю…
— Так.
— Якщо то була втеча, як ви поясните, що вона нічого з собою не взяла? Ні одягу, ні грошей, анічогісінько.
— А то не втеча була, — відказав Ґегаловуд.
— А якщо це викрадення, то чому нема слідів сутички? І чому вона взяла ту торбу з рукописом?
— Вона могла знати вбивцю, оце й усе. Може, навіть у неї зв’язок із ним був. Йому достатньо було просто підійти до вікна, — може, часом так і робив, — і попросити її піти з ним. Може, просто погуляти трохи.
— Ви маєте на увазі Гаррі.
— Так.
— І що далі? Вона бере той рукопис і вилазить у вікно?
— А хто вам сказав, що вона взяла з собою той рукопис? Хто вам сказав, що вона бодай раз тримала той рукопис у руках? Це Квебертові слова, це він так пояснює, як його рукопис опинився поруч із Нолиним трупом.
Якусь мить я хотів було розповісти про те, що знав про Гаррі з Нолою: що вони мали зустрітися в мотелі «Морський берег» і тікати. Та вирішив промовчати, щоб не нашкодити Гаррі. Лише запитав:
— Яка ж ваша гіпотеза?
— Квеберт убив дівчину і закопав рукопис разом із нею. Може, совість замучила. В книжці йдеться про їхнє кохання, і це кохання її вбило.
— Чому ви так гадаєте?
— На рукописові є напис.
— Напис? Що за напис?
— Не можу сказати. Таємниця слідства.
— Послухайте, сержанте, облиште ви ці дурниці! Ви сказали або забагато, або замало: нема чого ховатися за таємницею слідства щоразу, як вам це зручно.
Він покірно зітхнув.
— Там написано: «Прощавай, люба Ноло».
Мені аж заціпило. «Люба Ноло». Хіба не ці слова Нола просила Гаррі сказати їй у Рокленді? Я спробував опанувати себе.
— Що ви збираєтеся робити з цим написом?
— Віддам на графологічну експертизу. Може, це щось нам дасть.
Мене геть приголомшило його зізнання. «Люба Ноло». Саме ці слова промовив сам Гаррі, ці слова я і записав на плеєр.
Цілий вечір я міркував, не знаючи, що вдіяти. О дев’ятій зателефонувала матуся. Певне, дізналася з телевізора про пожежу.
— Боже мій, Маркі, ти що, загинути через того чортяку хочеш?
— Та заспокойся, мамо.
— У нас тільки про тебе й балакають, ще й не дуже приязно, ти розумієш, про що я. Всі сусіди збентежені… Питають, чому ти такий впертий і тримаєшся того Гаррі.
— Якби не було Гаррі, я ніколи не став би Великим Ґольдманом, мамо.
— Точно, без нього ти став би Щонайбільшим Ґольдманом. Ти так змінився, відколи став їздити до цього чолов’яги в університеті. Ти ж Неперевершений, Маркі. Пам’ятаєш? Навіть бідолашка пані Ланґ, касирка в супермаркеті, досі питає мене: «Як там Неперевершений?».
— Мамо… Таж не було ніколи ніякого Неперевершеного.
— Ніякого Неперевершеного? Не було Неперевершеного? — вона погукала батька. — Нельсоне, а йди-но сюди! Маркі каже, що ніколи не був Неперевершеним! — я почув, як тато щось невиразно промимрив. — Ось бачиш, і тато каже: в школі ти був Неперевершеним. Я вчора зустріла твого колишнього директора… Він сказав, що в нього такі спогади… Я думала, він заплаче з розчулення. А потім він сказав: «Ох, пані Ґольдман, просто не знаю, куди оце встряв ваш син». Бачиш, як усе сумно: навіть твій колишній директор збентежений. А про нас ти подумав? Чому ти біжиш до якогось старого викладача, замість того, щоб шукати собі дружину? Тобі тридцять років, а ти ще не маєш жіночки! Ти хочеш, щоб ми повмирали, так і не побачивши твого одруження?