Запала мовчанка. У Гаррі був такий сумний і пригнічений вигляд, що в мене аж серце розривалося.
— Ну, — Рот щосили намагався змусити його говорити, — я відчуваю, що ви щось замовчуєте. Як мені вас захищати, якщо ви приховуєте якусь інформацію?
— Були… були анонімні листи.
— Які анонімні листи?
— Відразу після Нолиного зникнення я почав отримувати анонімні листи. Щоразу, повертаючись додому, знаходив їх у дверях. І я страшенно злякався. Це означало, що хтось шпигує за мною, підстерігає, коли мене нема вдома. Був час, коли після чергового листа мені робилося так страшно, що я телефонував до поліції. Казав, що хтось вештається довкола мого будинку, тоді приїздив патруль, і це мене заспокоювало. Звісно, я не міг назвати причину моєї тривоги.
— Але хто міг надсилати вам ці листи? — запитав Рот. — Хто знав про вас із Нолою?
— Гадки не маю. Але це тривало півроку. Потім припинилося.
— Ви їх зберегли?
— Авжеж. Вони вдома. Поміж сторінками великої енциклопедії, в моєму кабінеті. Гадаю, поліція їх не знайшла, бо ніхто мене про них не питав.
Повернувшись до Гусячої бухти, я відразу зняв із полиці енциклопедію, про яку він казав, і знайшов поміж сторінками конверт із цупкого паперу з десятком аркушів. Пожовклі листки. На кожному були надруковані на машинці одні й ті ж слова.
«Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою.
І незабаром усе місто про це дізнається».
Хтось знав про Гаррі з Нолою. І цей хтось тридцять три роки мовчав.
Наступними днями я намагався розпитати всіх, хто так чи так міг знати Нолу. Ерні Пінкас знову надав неоціненну допомогу моїм пошукам, знайшовши в бібліотечних архівах альбом випускників середньої школи Аврори за 1975 рік. За допомогою інтернету він склав список теперішніх адрес більшості Нолиних однокласників, які досі мешкали в цьому районі. На жаль, мої зусилля дали дуже вбогі плоди: всім тим людям було вже під п’ятдесят, та я не міг нічого від них домогтися, крім дитячих спогадів, що для розслідування не становили особливого інтересу. Аж ось я втямив, що знаю одне прізвище: Ненсі Геттевей. Та, що, за словами Гаррі, забезпечувала Нолі алібі під час їхньої мандрівки до Рокленда.
За словами Пінкаса, Ненсі мала крамничку для рукоділля в промисловому комплексі на виїзді з міста в бік Массачусетса. Вперше я подався туди в четвер, 26 червня 2008 року. Красива крамниця з яскравою вітриною, затиснута поміж шинком і магазином залізних товарів. Усередині я побачив п’ятдесятирічну жінку; в її коротко стриженому волоссі проглядала сивина. Вона сиділа за столом, в окулярах для читання, і приязно зі мною поздоровкалася.
— Перепрошую, ви Ненсі Геттевей? — запитав я.
— Та я, — відказала вона, підводячись із-за столу. — Ми знайомі? Я вас, здається, десь бачила.
— Я Маркус Ґольдман…
— Письменник, — урвала вона мене. — Тепер згадала. Кажуть, ви розпитуєте про Нолу.
Вона була насторожена. Втім, намагаючись поводитися невимушено, докинула:
— Гадаю, рукоділля вас не цікавить.
— Ваша правда. Мене цікавить смерть Ноли Келлерґан.
— А я тут при чім?
— Якщо не помиляюся, ви були її близька подруга. У п’ятнадцять років.
— Хто це вам сказав?
— Гаррі Квеберт.
Вона підвелася і рішуче попрямувала до дверей. Я вже подумав, ця жінка зараз витурить мене, та вона повісила на вітрині табличку «Зачинено» і накинула защіпку. Потім обернулася до мене і запитала:
— Яку ви каву п’єте, пане Ґольдмане?
Ми просиділи в службовому приміщенні понад годину. То була та сама Ненсі, Нолина подруга, що про неї розповідав Гаррі. Вона не вийшла заміж і зберегла дівоче прізвище.
— Ви ніколи не покидали Аврори? — запитав я.
— Ніколи. Надто вже я люблю це містечко. Як ви мене знайшли?
— За допомогою інтернету. Інтернет робить справжні дива.
Вона кивнула.
— То що ж ви хочете взнати, пане Ґольдмане?
— Називайте мене Маркусом. Я хочу, щоб хтось розповів мені про Нолу.
Вона всміхнулася.
— Ми з нею навчалися в одному класі й здружилися відразу, як вона перебралася до Аврори. Мешкали майже поруч, на Террас-авеню, й вона частенько приходила до мене. Казала, що їй подобається бувати у мене вдома, бо в нас нормальна родина.
— Нормальна? Що ви маєте на увазі?
— Гадаю, ви бачили отця Келлерґана…