— Вперед, я слухаю.
Я написав на дошці Нолине ім’я і поєднав його стрілками з іменами всіх причетних до цієї справи. Перший був Елайджа Стерн, потім Ненсі Геттевей.
— А що як Нола Келлерґан не була зразковою дівчинкою, як ото всі гадають? — почав я. — Ми знаємо, що в неї був зв’язок із Гаррі. Тепер я також знаю, що в той-таки час Нола мала зв’язок із чоловіком на ім’я Елайджа Стерн.
— Елайджа Стерн, бізнесмен?
— Та він.
— Хто вам сказав таку дурню?
— Тодішня найліпша Нолина подруга. Ненсі Геттевей.
— Як ви її знайшли?
— У випускному альбомі середньої школи Аврори за 1975 рік.
— Добре. І що ви мені хочете сказати, письменнику?
— Що Нола була нещасна дівчина. На початку літа 1975 року їхні стосунки з Гаррі ускладнюються: він її відштовхує, вона пригнічена. Мати лупцює дівчину. Сержанте, чим більше я думаю, то дужче мені здається, що її зникнення — наслідок дивних подій того літа, всупереч усьому, в чому нас намагаються запевнити.
— Далі.
— Я переконаний, що про Гаррі з Нолою знали інші люди. Може, й ця Ненсі Геттевей, але я не певен: вона каже, що взагалі нічого не знала, і, здається, не бреше. Але ж хтось писав Гаррі анонімні листи…
— У зв’язку з Нолою?
— Так. Погляньте, я знайшов їх у нього вдома, — сказав я, простягнувши один лист, що взяв із собою.
— У нього вдома? Ми ж там усе обшукали.
— То й що? Але ж це означає, що від самого початку про все це хтось знав.
Він прочитав уголос:
— «Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою. І незабаром усе місто про це дізнається». Коли він отримав ці листи?
— Відразу після Нолиного зникнення.
— У нього нема ніяких міркувань щодо того, хто міг їх писати?
— На жаль, немає.
Я обернувся до коркового щита з пришпиленими світлинами і нотатками.
— Це ваше розслідування, сержанте?
— Так. А зараз почнімо все спочатку. Нола Келлерґан зникає увечері 30 серпня 1975 року. У рапорті аврорівської поліції сказано, що неможливо з’ясувати — викрадення це чи невдала втеча: нема ні слідів боротьби, ні свідків. Проте зараз ми серйозно схиляємося до версії викрадення. Передовсім тому, що вона не взяла з собою ні грошей, ні речей.
— Гадаю, вона втекла, — сказав я.
— Добре. Будемо відштовхуватися від цього припущення, — погодився Ґегаловуд. — Вона вилазить із вікна своєї кімнати і тікає. Куди?
Пора було викладати все, що я знав.
— Вона побігла до Гаррі.
— Ви так вважаєте?
— Знаю я. Він сам мені сказав. Я вам досі не розповідав, тому що боявся його скомпрометувати, та, здається, пора відкрити всі карти: того вечора, коли Нола пропала, вона повинна була зустрітися з Гаррі в мотелі на шосе номер один. Вони збиралися разом утекти.
— Утекти? Як? Чому? Куди?
— Цього я не знаю. Та сподіваюся таки з’ясувати. Хай там як, а того вечора Гаррі чекав Нолу в номері мотелю. Вона лишила йому записку, що прийде. Він прождав її цілісіньку ніч, але вона так і не прийшла.
— Що за мотель? І де записка?
— Мотель «Морський берег». За декілька миль на північ від Сайд-Крік. Я їздив туди, мотель і досі там. А записка… Я спалив її. Щоб убезпечити Гаррі…
— Спалили? Ви здуріли, письменнику? Що вам у голову вдарило? Хочете, щоб вас запхнули в каталажку за знищення речових доказів?
— Даремно я таке утнув. Мені шкода, сержанте…
Лаючись на всі заставки, Ґегаловуд узяв мапу околиць Аврори і розгорнув на столі. Показав мені середмістя, зазначив шосе номер один, що йшло понад берегом, Гусячу бухту і гай Сайд-Крік. Почав міркувати уголос:
— Якби я був дівчиною і збирався непомітно втекти, то подався б до берега і, прямуючи понад морем, вийшов би на шосе номер один. Тобто біля Гусячої бухти або…
— Біля Сайд-Кріку, — підказав я. — Від моря до мотелю є стежка лісом.
— Ого! — вигукнув Ґегаловуд. — Отож можна сміливо вважати, що дівчина втекла з дому. Террас-авеню тут… а найближчий пляж… Ґранд-біч! Отож вона минає пляж і йде вздовж океану до лісу. А що ж сталося в тому клятому лісі?
— Певне, вона натрапила там на якогось мерзотника. Він намагається її зґвалтувати, а потім хапає товсту ломаку і вбиває.
— Можливо, письменнику, та ви пропускаєте подробицю, що викликає купу запитань: рукопис. І той напис ручкою. «Прощавай, люба Ноло». Адже це означає, що той, хто вбив дівчину і закопав, знав її й був небайдужий до неї. І якщо припустити, що це не Гаррі, то як ви поясните, звідки в неї взявся той рукопис?