— Не робіть такого сумного обличчя, Маркусе, бо здається, наче ви помираєте.
— Та я вже на межі…
— Ох, потерпайте за долю всього світу, за іракську кризу, лише не за цю нікчемну писанину… зарано іще нею перейматися. Знаєте, ви мене засмутили: корчите ці гримаси, бо не можете трьох рядків стулити. Подивіться на цю справу прямо: ви написали пречудову книжку, забагатіли й уславилися, а з другою книжкою у вас трохи не клеїться, голова не варить. Нема чого тут ані тривожитись, ані дивуватися…
— А у вас… у вас такої проблеми не виникало?
Він дзвінко зареготав.
— Страху чистого аркуша? Жартуєте? Бідолашний мій друже, ця проблема поставала у мене так часто, що ви й уявити не можете!
— Мій видавець каже, що як я не напишу цієї книжки, то мені клямка.
— Знаєте, хто такий видавець? Це письменник-невдаха, в якого проте є грошовитий татусь, щоб присвоювати чужі таланти. Ось побачите, Маркусе, незабаром усе стане на свої місця. На вас чекає чудова кар’єра. Перша ваша книжка була захоплива, друга буде ще краща. Не переймайтеся, я допоможу вам знайти натхнення.
Не скажу, що проживання в Аврорі повернуло натхнення, та воно дуже добре на мене вплинуло. Та й на Гаррі, як я знаю, теж: у нього не було ні родини, ні особливих розваг, тож удвох ми почувалися щасливо, навіть більше, то були останні наші щасливі дні. Ми довго гуляли берегом моря, слухали класичні опери, каталися на лижах, відвідували місцеві культурні заходи і нишпорили супермаркетами у пошуках малесеньких коктейльних сосисок, що прибуток від них ішов ветеранам американської армії, — Гаррі страшенно полюбляв ті сосиски і казав, що лише заради них варто було вторгнутися в Ірак. Ще ми частенько ходили снідати до «Кларксу», пили там каву пополудні, одне слово, тішилися життям, як ото тоді, коли я ще був студентом. Усі в Аврорі знали і поважали Гаррі, а віднедавна й мене. Найдужче заприязнився я з господинею «Кларксу» Дженні Довн та бібліотекарем-волонтером, який близько приятелював із Гаррі і часом приїздив увечері до Гусячої бухти хильнути чарчину віскі. Щоранку я ходив до бібліотеки переглянути «Нью-Йорк Таймс». Першого ж дня я побачив, що Ерні Пінкас поставив мою книжку на чільне місце. І з гордістю показав мені на неї.
— Бач, Маркусе, твоя книжчина на першому місці стоїть. На неї найбільший попит за останні роки. А наступна коли буде?
— Правду кажучи, мені нелегко її написати, то я оце й приїхав сюди.
— Та не переймайся. Ти знайдеш геніальний задум для роману, я певен. Такий, що зачепить читача.
— І який, цікаво?
— А я звідки знаю? Це ж ти письменник. Але треба знайти тему, що захопила б маси.
У тому ресторанчику, «Кларксі», Гаррі вже тридцять років обідав за одним і тим же столом, під сімнадцятим номером, і Дженні навіть табличку там почепила з написом:
«За цим столом улітку 1975 року письменник Гаррі Квеберт написав свій славетний роман "Початки зла”».
Я вже давно бачив цю табличку, та не звертав на неї уваги, і аж під час оцього перебування в Аврорі вона зацікавила мене і я довго на неї дивився. І оті слова, викарбувані в металі, незабаром стали для мене як навіяння: за цим убогим столом, липким від жиру та кленового сиропу, в оцьому шинку маленького нью-гемпширського містечка Гаррі створив свій шедевр, що зробив його легендою вітчизняної літератури. Як прийшло до нього таке ото натхнення? Мені теж хотілося вмоститися за цей стіл, почати писати і створити геніальну річ. Утім, хоч я й просидів там два дні з папером і ручкою, все було марно. Аж поспитався в Дженні:
— Невже він просто сідав за цей стіл і писав?
Вона кивнула.
— Цілісінький день, Маркусе. Від ранку до вечора. І ніколи не зупинявся. То було літо 1975-го, я добре пам’ятаю.
— А скільки ж йому тоді було, 1975 року?
— Як тобі. Десь зо тридцять. Може, на кілька років більше.
Відчув, як у мені аж скипіла лють: я теж хотів створити шедевр, написати книжку, що стала б зразком для всіх. Те, що я не написав жодного рядка, Гаррі побачив, коли я прожив у нього з місяць. Сталося це на початку березня в кабінеті у нього вдома в Гусячій бухті, де я чекав божистого осяяння, а він зайшов до мене в кухонному фартуху почастувати млинчиками, що допіру насмажив.