— В Аврорі немає розкішних ресторанів.
— А що як Гаррі замовив для своєї нареченої столик у розкішному ресторані в Конкорді?
— Мамо, ми ж іще не заручені.
— Ох, люба, це станеться вже ось-ось, я певна цього. Ви вже цілувалися?
— Ще ні.
— Хай там як, та коли він захоче тебе полапати, не пручайся, заради бога!
— Добре, мамо.
— І така чудова думка йому спала — запросити тебе в кіно!
— Та це я його запросила. Набралася хоробрості, подзвонила і сказала: «Любий Гаррі, ви забагато працюєте! Ходімо краще ввечері у кіно».
— І він погодився…
— Відразу, не вагаючись ані миті.
— Ось бачиш, наче він сам це придумав.
— Мені завжди так незручно його турбувати… Бо він пише про мене. Знаю, я бачила шматочок. Він там каже, що ходить у «Кларкс», тільки щоб бачити мене.
— Ох, люба! Це так бентежить.
Тамара взяла пуделечко з рум’янами і підмалювала дочці обличчя, поринувши в мрії. Він пише книжку про неї: отже, незабаром у Нью-Йорку всі дізнаються про «Кларкс» і про Дженні. Мабуть, і фільм буде. Прекрасна перспектива! Цього Квеберта сам Господь послав: вони були добрі християни, то й заслужили. Вона хутко зметикувала: найближчої неділі треба неодмінно влаштувати обід просто неба, щоб усе стало офіційно. Часу обмаль, та нічого не вдієш, бо за тиждень, у суботу, буде літній бал, усе приголомшене місто заздрісно дивитиметься на Дженні, яка ходитиме під руку з великим письменником. Тому її, Тамарині, подруги повинні побачити доньку разом із Гаррі ще до балу, щоб чутки встигли облетіти всю Аврору, тоді всі того вечора тільки на них і дивитимуться. Ох, яке це щастя! Вона так хвилювалася за доньку: щоб вона, боронь боже, за далекобійника заміж не вийшла, який заскочив би перекусити до них у ресторанчик! Або ще гірше — за соціаліста. Чи й геть паскудно — за негра. Уявивши це, Тамара аж затрусилася: її Дженні з якимсь страшнючим негром! Раптом вона занепокоїлася: чимало великих письменників юдеї. А що як Квеберт — юдей? Ото жах! А якщо ще й юдей-соціаліст? У жидів біла шкіра, їх так просто не впізнаєш. Негри принаймні чесні, вони чорні, щоб усі їх бачили ще звіддаля. А жиди — брехуни. Вона відчула біль у животі, почалися шлункові спазми. Після справи Розенберґів вона страшенно боялася жидів. Це ж вони передали Совітам ядерну бомбу! Як взнати, чи не жид, бува, цей Квеберт? Аж раптом її осяяло. Зиркнула на годинник: якраз устигне, поки він прийде. І побігла до крамниці.
У двадцять хвилин на четверту перед домом Квіннів зупинився чорний «шевроле монте-карло», і Роберт Квінн здивовано побачив, що з нього виходить Гаррі Квеберт: Робертові й самому страшенно подобалася ця модель авто. Ще він помітив, що великий письменник не надто вирядився. Проте Квінн дуже церемонно привітався з ним і відразу ж запропонував хильнути справжніх розкошíв, як йому звеліла дружина.
— Шампанського? — запитав він.
— Е-е, правду кажучи, я не дуже його полюбляю, — відказав Гаррі. — Хіба що пива, якщо у вас є…
— Аякже! — по-простацькому вигукнув Роберт.
Він дуже добре знався на пиві. Мав навіть книжку про всі сорти пива, які варять в Америці. Побіг до холодильника взяти дві холодні пляшки, а дорогою гукнув своїм «паням» на другому поверсі, що не-такий-уже-й-великий Гаррі Квеберт нарешті прийшов. Чоловіки посідали під маркізою, засукавши рукави сорочок, цокнулися пляшками і заговорили про автомобілі.
— Чому у вас «монте-карло»? — запитав Роберт. — Тобто я хочу сказати, з вашими грошенятами могли б купити будь-яку модель, а обрали «монте-карло»…
— Вона спортивна і водночас практична. Та й дизайн мені до вподоби.
— Мені теж! Торік я мало її не придбав!
— Чому ж не придбали?
— Жінка не захотіла.
— Треба було спершу купити, а тоді вже питати.
Роберт зареготав: цей Квеберт, виявляється, геть простий, привітний і, головне, дуже симпатичний. Тієї ж хвилини на ґанок вибігла Тамара, в руках у неї було те, що вона купила в крамниці: тарілка з нарізаним салом і м’ясивом. «Добридень, пане Квеберте! — проспівала вона. — Ласкаво просимо! Хочете свинини?» Гаррі поздоровкався і взяв трохи шинки. Побачивши, як гість наминає шинку, вона відчула солодке полегшення. Ідеальний чоловік — не мурин і не жид.
Оговтавшись, вона побачила, що Роберт зняв краватку й вони обидва цмулять пиво просто з пляшок.
— Що це ви робите? Ви не п’єте шампанського? А ти, Роберте, чому такий розхристаний?