І він кинув слухавку.
Незабаром після цього повчального дзвінка я подався обідати в «Кларкс» і раптом застав там усю родину Квіннів «у виданні» 2008 року. Тамара за шинквасом картала доньку — і те в неї не так, і се не так. Роберт сидів у куточку на лавці й наминав яєшню, читаючи спортивний додаток до «Конкорд Джеральд». Я сів коло Тамари, розгорнув першу-ліпшу газету і, вдавши, ніби читаю, почав слухати, як вона пирхає і скаржиться: в кухні бруд, кельнерки мов сонні мухи, кава холодна, пляшки з кленовим сиропом липкі, цукорниці порожні, столи масні, в приміщенні душно, грінки препогані, вона й цента не заплатила б за них, два долари за каву — це грабунок, і вона ніколи не передала б їй ресторан, якби знала, що донька зробить із нього вбогий шинок, адже в неї самої були такі плани з приводу цього закладу, й, до речі, люди з усього штату з’їжджалися сюди скуштувати її гамбургерів і казали, що вони найкращі в усіх усюдах.
Помітивши, що я прислухаюся, вона зміряла мене зневажливим поглядом і грізно запитала:
— Гей, парубче! А чого це ви підслуховуєте?
Я обернувся до неї з невинним виразом на обличчі.
— Я? Я вас не слухаю, що ви.
— Як це не слухаєте, коли відповідаєте! Ви звідкіля тут узялися?
— З Нью-Йорка.
Те слово вплинуло на неї заспокійливо, й вона відразу ж пом’якшала і спитала солоденько:
— І що ж такий приємний хлопчина з Нью-Йорка робить в Аврорі?
— Пишу книжку.
Лице її спохмурніло. Вона знову розлютилася.
— Книжку? То ви письменник? Ненавиджу писак! Усі ви нероби і брехуни. На що ви живете? На допомогу? Це ресторан моєї дочки, попереджаю, вона вас у борг не годуватиме. Тож як не маєте чим заплатити, котіться відціля. Котіться, бо поліцію викличу! У мене зять — начальник поліції.
Дженні за шинквасом з досадою скривилася.
— Мамо, це Маркус Ґольдман. Відомий письменник.
Матінка Квінн аж кавою захлинулася.
— Боже милий, то ви той малий байстрюк, що чіплявся за Квебертову спідницю?
— Так, пані.
— А ви змужніли трохи… Нічогенький такий. Хочете почути, що я думаю про Квеберта?
— Ні, дякую.
— А я все-таки скажу: я думаю, — він клятий блядун, і добре, що його підсмажать на електричному стільці!
— Мамо! — вигукнула Дженні.
— Це свята правда!
— Мамо, годі вже!
— Замовкни, дочко. Зараз я кажу. Запам’ятайте, пане клятий письменнику. Якщо у вас лишилося хоч трохи чесності, напишіть правду про Гаррі Квеберта: він бидло, збоченець, покидьок і вбивця. Він убив дівчинку Нолу, бабусю Купер і, в певному розумінні, мою Дженні.
Дженні вибігла в кухню. Здається, вона плакала. Сидячи на барному табуреті, пряма, немов палиця, Тамара Квінн, люто блискаючи очима і тицяючи пальцем у повітря, виклала мені причини свого гніву і те, як Гаррі Квеберт зганьбив її ім’я. Це сталося в неділю, 13 липня 1975 року, того дня, що мав би назавжди лишитися в пам’яті родини Квіннів: саме тоді, опівдні (як зазначалося в запрошеннях, розісланих десятку гостей), на щойно підстриженому газоні їхнього саду було влаштовано прийняття.
13 липня 1975 року
Тамара Квінн улаштувала ту велику подію з неабияким розмахом: у саду навішено тент, на столі — біла скатертина і срібло, «шведський стіл» замовлено у кулінара з Конкорда — рибна перекуска, холодна печеня, страви з морепродуктів і салат олів’є. Подавати холодні напої та італійське вино запросили кельнерів із рекомендаціями. Все мало бути ідеально. Той обід мав стати важливим світським раутом: Дженні готувалася офіційно познайомити свого нового кавалера з кількома видатними представниками впливових кіл Аврори.
Була за десять дванадцята. Тамара з гордістю оглядала святкове облаштування саду: все було готове. їжу вона принесе останньої миті, бо занадто спекотно. Ох, як усі смакуватимуть морські гребінці й хвости лобстерів, слухаючи вишукану бесіду Гаррі Квеберта, який сидітиме біля красуні Дженні. Уявивши це розкішне видовище, Тамара аж здригнулася з утіхи. Вона ще трохи помилувалася своїми приготуваннями і востаннє переглянула, як розсадить гостей, — вона записала все на папірчику і намагалася вивчити напам’ять. Все було ідеально. Тепер бракувало тільки гостей.