Їх було восьмеро — чотири її подруги з чоловіками. Тамара довго міркувала, скільки душ запросити. Нелегкий вибір: якщо гостей буде замало, всі подумають, що її прийняття провалилося, а якщо забагато, вишуканий сільський обід міг обернутися ярмарковим гульбищем. Урешті вона вирішила зупинитися на тих, хто напевне розпустить містом неймовірні чутки, тих, завдяки кому всі незабаром почнуть говорити, що відколи Тамара Квінн запопала в зяті зірку американської літератури, вона влаштовує розкішні обіди для обранців. Одне слово, запросила вона Емі Пратт, бо та організовувала літній бал, Беллу Карлтон, яка вважала себе законодавицею моди, бо її чоловік щороку міняв авто, Сінді Тірстен, очільницю багатьох жіночих клубів, і Донну Мітчелл, балакучу лярву, яка завжди хвалилася успіхами своїх дітиськів. Тамара готувалася всім їм утерти носа. Отримавши запрошення, вони телефонували їй, цікавлячись, із якого приводу той обід, а вона, щоб зберегти інтригу, спритно ухилялася від відповіді: «Мені треба сповістити вам важливу новину». Тамарі кортіло поглянути на їхні мармизи, коли вони дізнаються, що її Дженні та великий Квеберт — разом на все життя. Незабаром усі заговорять про родину Квіннів, усі почнуть заздрити їм.
Тамара була надто заклопотана прийняттям, тож потрапила до числа тих небагатьох мешканців міста, які не юрмилися в цей час перед домом Келлерґанів. Новину дізналася вранці, як і всі, й спершу перелякалася за свій обід: Нола намагалася вкоротити собі віку. Та, слава богу, самогубство було невдале, і Тамара зрозуміла, що їй пощастило двічі: по-перше, якби Нола померла, довелося б скасувати обід, адже щось святкувати за таких обставин непристойно. По-друге, сьогодні, слава богу, неділя, а не субота: адже якби Нола намагалася накласти на себе руки в суботу, довелося б шукати їй заміну в «Кларксі», а це нелегко. Ні, Нола таки добре вчинила — зробила все в неділю, та ще й невдало.
Упевнившись, що в саду все добре, Тамара пішла поглянути, що коїться в хаті. Дженні вона знайшла на своєму посту, біля входу, готову зустрічати гостей. Зате бідолаху Бобусика довелося суворо насварити: він був у сорочці та в краватці, але й досі без штанів, тому що в неділю йому дозволено було посидіти на веранді в трусах і з газетою, бо йому подобалося, коли труси провіває вітерець, прохолоджуючи його причандалля, надто ж те, що поросло волоссям, адже це так приємно.
— Чого це ти тут розсівся! — накинулася на нього дружина. — Цікаво, коли великий Гаррі Квеберт стане нашим зятем, ти так і гулятимеш у спідній білизні?
— Знаєш, — відказав Бобусик, — як на мене, він геть не такий, як ми думаємо. По суті, він простий хлопчина. Любить машини, холодненьке пиво… Гадаю, він не образиться, що в неділю я вбраний по-домашньому. Та я сам у нього запитаю…
— Нічого ти в нього не спитаєш! Спробуй тільки ляпни якусь дурню за столом! Щоб я тебе взагалі не чула! Ох, бідолашний мій Бобусику, якби могла, то зашила б тобі рота, щоб мовчав. Бо ти його як роззявляєш, то звідти сама лише хріновина вилітає. Щоб віднині у неділю ти був у штанях і сорочці. Й гаплик. Нема чого тут без штанів вештатися. Ми тепер неабиякі люди.
Виголошуючи ту промову, вона помітила, що перед чоловіком на журнальному столику лежить листівка, де вже написано кілька рядків.
— А це що таке! — вигукнула вона.
— Пусте.
— Ану покажи!
— Ні! — несподівано відрубав Бобусик, ухопивши листівку.
— Дай сюди, Бобусику!
— Це особистий лист.
— Ох, пан уже пише особисті листи! Дай сюди, кажу тобі! Хто господар у домі, я чи гівно якесь?
Вона вихопила у нього з рук листівку, яку він намагався заховати під газету. На листівці був намальований цуцик. Вона насмішкувато прочитала вголос:
Люба Ноло!
Бажаємо тобі якнайшвидше одужати і сподіваємося незабаром побачити в «Кларксі».
Нехай ці цукерочки посолодять тобі життя.
З любов'ю,
родина Квіннів
— А це що ще за дурня? — вигукнула Тамара.
— Листівка для Ноли. Піду куплю ласощів і пошлю їй з листівкою. Нолі буде приємно, хіба ні?