— А хто цей ворог?
— Термін угоди. Знаєте, що означає термін?
— Ні.
— Це означає, що ваш мозок, свавільний за визначенням, повинен видавати продукцію протягом відтинку часу, який визначили за вас. Буцімто ви кур'єр, а господар вимагає прибути вас до певної місцини у конкретний час: робіть, що хочете, нікого не цікавить, чи застрягли ви в корку, чи, може, скат пробили. Запізнитися не можна, бо вам хана. Так само і з термінами, що їх визначив видавець. Він для вас і дружина, і пан: без нього ви ніхто, та все одно ви його ненавидите. Головне, Маркусе, дотримуйтеся термінів. Та якщо можете дозволити собі таку розкіш, порушуйте їх. Це набагато захопливіше.
Наступного дня після розмови в «Кларксі» Тамара Квінн сама зізналася мені, що вкрала той аркуш. Зацікавившись її розповіддю, я вирішив піти до неї додому і порозпитувати ще. Вона прийняла мене у вітальні, дуже збуджена тим, що привернула увагу. Я згадав про її заяву в поліцію два тижні тому і запитав, як вона дізналася про стосунки Гаррі з Нолою. Тоді вона і розповіла про свій візит до Гусячої бухти у неділю ввечері, після обіду в саду.
— Та записка, що я знайшла в нього на столі, така мерзота! Всіляка гидота про Нолу!
З того, як вона це говорила, я второпав: цій жінці і на думку не спадало, що в Гаррі з Нолою могли бути серйозні почуття.
— Ви ніколи не припускали, що вони могли кохати одне одного? — запитав я.
— Кохати одне одного? Ой, не меліть дурниць. Квеберт просто збоченець, та й годі. І на секунду не можу собі уявити, що Нола могла відповідати на його приставання. Тільки Господь знає, стільки довелося їй витерпіти від нього… Бідолашне дівча.
— А потім? Що ви зробили з аркушем?
— Забрала з собою.
— Навіщо?
— Щоб нашкодити Квебертові. Хотіла засадити його в тюрягу.
— Ви комусь казали про той аркуш?
— Авжеж!
— Кому?
— Начальникові поліції Пратту. За кілька днів після того, як знайшла.
— Тільки йому?
— Багатьом казала, коли ото Нола зникла. Поліція мала знати, що Квеберт — це слід.
— Якщо я правильно розумію, ви дізнаєтеся, що Гаррі Квеберт закохався у Нолу, і нікому не кажете аж доки дівчинка зникає. Тобто мовчите два місяці?
— Авжеж, так і було.
— Пані Квінн, — сказав я. — Знаючи вас, не розумію, чому ви відразу не скористалися своїм відкриттям, щоб нашкодити Гаррі, адже він усе ж таки недобре з вами вчинив, коли не прийшов на обід. Я про те — тільки не ображайтеся, — що ви радше розвісили б той аркуш по всьому містечку чи порозпихали б у поштові скриньки сусідам.
Вона опустила очі.
— Бачу, ви не розумієте… Мені було так соромно. Так соромно! Гаррі Квеберт, великий письменник із Нью-Йорка, знехтував моєю дочкою заради п’ятнадцятирічної шмаркачки. Моєю дочкою! Як мені було, га? Таке приниження! Таке приниження! Я розпустила чутки, що в Дженні з Гаррі все гаразд, то уявіть, що б усі сказали… Та й Дженні була в нього така закохана. Вона померла б, дізнавшись. Ото я й вирішила тримати все в таємниці. Бачили б ви мою Дженні на літньому балу наступного тижня. Така сумна, хоч і під руку з Тревісом…
— А що ж Пратт? Як відреагував, коли ви сказали йому про ту записку?
— Пообіцяв провести розслідування. Я ще раз йому нагадала, коли дівчинка зникла, і він погодився, що це може бути доказ. Біда в тім, що за той час аркуш зник.
— Як це — зник?
— Зберігала його в сейфі у «Кларксі». Відімкнути його могла тільки я. Та на початку серпня 1975 року той аркушик раптом зник. Нема записки, нема і доказу проти Гаррі Квеберта.
— Хто міг узяти його?
— А хтозна! Я й досі нічогісінько не можу второпати. Величезний суцільний сейф, ключ був лише у мене. Там зберігалася вся бухгалтерська звітність «Кларксу», платня і трохи готівки для замовлень. Якось уранці я виявила, що аркуша там уже нема. І жодних слідів уторгнення. Все на місці, нема лише того клятого клаптя паперу. Як таке могло статися, не розумію.
Я записав її слова: історія ставала дедалі цікавіша. І поставив ще одне запитання.
— Скажіть, пані Квінн, що ви відчули, дізнавшись про почуття Гаррі до Ноли?
— Лють і відразу.