Ніякої інформації про Лютера Калеба в мене нема. Що ж до Стерна, то сержант Ґегаловуд поки що відмовляється викликати його на допит. Він вважає, що на цьому етапі залучати Стерна до розслідування нема ніяких підстав. Тому я збираюся сам заявитися до нього з візитом. В інтернеті я з'ясував, що він навчався в Гарварді й досі — член товариств випускників університету. Палко захоплюється мистецтвом, знаний меценат. Як видно, порядний чоловік.
Особливо дивний збіг: Гусяча бухта, маєток, де мешкає Гаррі, раніше належала йому.
Ці два абзаци, написані вранці 30 червня 2008 року, були першою згадкою про Елайджу Стерна в моїй книжці. Я додав їх до тексту, зберіг документ і надіслав Роєві Барнаскі. А потім одразу вирушив до Конкорда, поклавши собі будь-що зустрітися зі Стерном і з’ясувати, що пов’язувало його з Нолою. Я був у дорозі з півгодини, коли задзвонив телефон.
— Гало?
— Маркус? Це Рой Барнаскі.
— Ти ба! Рою, ви отримали мій лист?
— Ґольдмане, ваша книжка — це бомба! Беремо її!
— Справді?
— Авжеж! Мені сподобалося! Мені сподобалося, чорт забирай! Страшенно кортить дізнатися, що ж буде далі.
— Мені й самому цікаво про це дізнатися.
— Послухайте, Ґольдмане, ви пишете книжку, й ми анулюємо попередню угоду.
— Я зроблю цю книжку, але по-своєму. Не хочу більше слухати ваших мерзенних порад. Ніяких ваших підказок і ніякої цензури.
— Робіть усе, що завгодно, Ґольдмане. У мене лише одна умова: книжка має вийти восени. Відколи Обама став кандидатом від демократів, його автобіографія розлітається мов теплі пиріжки. Тобто книжку про цю справу треба видавати швидко, поки нас не затопив шал президентських виборів. Ваш рукопис потрібен мені наприкінці серпня.
— Наприкінці серпня? Але ж залишається менше двох місяців.
— Авжеж.
— Цього замало.
— Робіть, що хочете. Ви маєте стати головною новиною осіннього сезону. Квеберт знає?
— Ні… поки що ні.
— Скажіть йому, раджу вам, як друг. І тримайте мене в курсі ваших досягнень.
Я вже хотів було роз’єднатись, аж він вигукнув:
— Одну хвилину, Ґольдмане!
— Що?
— Чому ви передумали?
— Мені погрожували. Декілька разів. Здається, хтось дуже не хоче, щоб я докопався до правди. І я подумав, що, може, ця правда заслуговує на книжку. Заради Гаррі, заради Ноли. Адже це теж частина письменницького ремесла, хіба ні?
Та Барнаскі вже не слухав мене: він ухопився за слово «погрожували».
— Погрожували? То це ж чудово! Це дасть нам шалену рекламу! Уявіть, якщо на вас буде замах, можете сміливо додавати собі зайвий нуль до обсягу продажу. А як уб’ють, то й два!
— За умови, що я закінчу книжку, перш ніж помру.
— Звісно. Де ви? Зв’язок не дуже.
— На шосе. Їду до Елайджі Стерна.
— То ви справді вважаєте, що він причетний до цієї історії?
— Оце саме хочу з’ясувати.
— Ви справжнісінький шибайголова, Ґольдмане. Оце мені у вас і подобається.
Елайджа Стерн мешкав у маєтку на пагорбах Конкорда. Брама була відчинена, і я заїхав. Брукована доріжка вела до розкішної кам’яниці, облямованої мальовничими квітниками: перед будинком, на майданчику, прикрашеному водограєм у вигляді мосяжного лева, водій у мундирі чистив сидіння розкішного «седана».
Я покинув авто посеред майданчика, здаля помахав водієві, як доброму знайомцеві, й зухвало попрямував до парадних дверей. На мій дзвінок відчинила покоївка. Я назвався і сказав, що хочу бачити пана Стерна.
— Вам призначили зустріч?
— Ні.
— Тоді це неможливо. Без попередньої домовленості пан Стерн не приймає. Хто вас впустив сюди?
— Брама була відчинена. Як можна домовитися про зустріч із вашим господарем?
— Пан Стерн сам призначає зустрічі.
— Дозвольте побачитися з ним на декілька хвилин. Це недовго триватиме.
— Неможливо.
— Перекажіть, що я від Ноли Келлерґан. Гадаю, він знає це ім’я.
Покоївка пішла, покинувши мене коло дверей, та незабаром повернулася.
— Пан Стерн прийме вас, — мовила вона. — Мабуть, ви справді поважна особа.
Вона провела мене до кабінету на першому поверсі, обшитому деревом і гобеленами; у фотелі сидів дуже вишукано вбраний чоловік, який окинув мене суворим поглядом. Це й був Елайджа Стерн.