— Бачу, ваше розслідування серйозно забуксувало, якщо довелося заявитися сюди і розпитувати про моє минуле і про цього бідолаху Лютера. Розмову закінчено, пане Ґольдмане.
Він гукнув покоївку і звелів їй провести мене до дверей.
Стернів кабінет я покидав із прикрим відчуттям, що ця зустріч нічого не дала. Шкодував, що не можу пред’явити йому обвинувачення Ненсі Геттевей, та мені бракувало доказів. Ґегаловуд попереджав: самих її показань замало, вона скаже те, а Стерн те. Потрібен був конкретний доказ. І тоді мені спало на думку, що добре було б погуляти в домі.
Опинившись у величезному вестибюлі, запитав у покоївки, чи можу перед від’їздом зазирнути до вбиральні. Вона провела мене до вбиральні для гостей на першому поверсі і, як належить, ґречно повідомила, що зачекає коло виходу з дому. Щойно вона зникла з очей, я побіг коридором оглядати крило будинку, в якому перебував. Не знав, що саме шукаю, та знав, що робити це треба хутко. То був єдиний шанс знайти бодай щось, що пов’язувало Стерна з Нолою. Серце моє шалено калатало, коли я відчиняв навмання якісь двері, подумки благаючи, щоб у кімнатах нікого не було. Та скрізь панувала порожнеча; переді мною постала тільки низка розкішних покоїв. Величезні вікна виходили в чудовий парк. Прислухаючись до найменшого шереху, я шукав далі. Пхнув іще одні двері й опинився в маленькому кабінеті. Забіг досередини і заходився відчиняти шафи: всередині були теки, стоси документів. Те, що я встиг переглянути, було мені нецікаве. Я щось шукав, але що? Що в цьому домі, за тридцять років після тих подій, могло привернути мою увагу? Часу було обмаль: якщо я не повернувся за дві-три хвилини, покоївка піде мене шукати до вбиральні. Врешті я потрапив до ще одного коридору з однісінькими дверми. Про всяк випадок я відчинив їх: вони вели на простору веранду, приховану від нескромних поглядів густими хащами плюща. Там стояло декілька мольбертів з незакінченими картинами, на столі валялися пензлі. Мистецька робітня. На стіні висів цілий ряд досить непоганих полотен. Одне з них привернуло мою увагу: відразу впізнав висячий міст дорогою в Аврору, на березі моря. І тоді я збагнув, що на всіх картинах зображено Аврору. Ґранд-біч, центральна вулиця, навіть «Кларкс». Схожість була разюча. Скрізь стояв підпис «Л. К.» і дати, не пізніші 1975 року. І тоді я помітив ще одну, трохи більшу картину, що висіла у кутку; перед нею стояв фотель, і тільки її було підсвічено лампами. То був портрет молодої жінки. Видно було тільки верхню частину її грудей, та було зрозуміло, що вона гола. Я підійшов ближче; обличчя на портреті видалося мені знайомим. А ще за мить я з подивом зненацька зрозумів — то був портрет Ноли. То була вона, жодних сумнівів. Вражений, я зробив декілька світлин на мобільник і негайно вибіг із кімнати. Покоївка стояла коло входу. Я чемно попрощався з нею й мерщій накивав п’ятами, тремтячи і спливаючи потом.
За півгодини після того відкриття я вдерся до Ґегаловудового кабінету в Головному управлінні поліції штату. Він, звісно ж, розлютився: адже я подався до Стерна, нічого йому не сказавши.
— Ви нестерпний, письменнику! Просто нестерпний!
— Я тільки зазирнув до нього в гості, — буркнув я. — Подзвонив у двері, попросив прийняти, і він мене прийняв. Не бачу в цьому нічого поганого.
— Я ж вам сказав: зачекайте!
— А чого мені чекати, сержанте? Святого благословіння од вас? Чи щоб докази з неба впали? Ви тут ремствували, що не хочете з ним зв’язуватися, то я й почав діяти. Ви бідкаєтеся, а я дію. І погляньте, що я знайшов!
Я показав йому знімок у телефоні.
— Картина? — зневажливо запитав він.
— Погляньте добре.
— О господи… це ж наче…
— Нола, хто ж іще! В Елайджі Стерна висить портрет Ноли Келлерґан.
Я перекинув світлини Ґегаловудові електронною поштою, і він роздрукував їх крупним планом.
— Це Нола, нема чого казати, — підтвердив він, порівнявши їх зі світлинами, що зберігалися у справі.
Якість фото була кепська, та сумніватися не випадало.
— Отже, зв’язок між Стерном і Нолою справді існує, — сказав я. — Ненсі Геттевей каже, що Нола мала стосунки зі Стерном, а тепер я знаходжу Нолин портрет у нього в майстерні. Ага, я ще ж не все вам сказав: до 1976 року дім Гаррі належав Елайджі Стерну. Коли Нола зникла, фактичним власником був Стерн. Цікавий збіг, правда? Одне слово, вимагайте ордер і викликайте мотоциклістів: пора зробити у Стерна справжній обшук і взяти його під варту.
— Ордер на обшук? Ви геть з глузду з’їхали, бідолашний мій друже? На основі чого — ваших світлин? Вони незаконні! Вони нічого не варті: ви нишпорили в хаті без дозволу. Я безсилий. Щоб узятися до Стерна, треба щось інше, а він тим часом, звісно ж, позбудеться картини.