— Таж він не знає, що я її бачив. Я заговорив про Лютера Калеба, то він почав нервуватися. Сказав, що про Нолу заледве чув, а в самого висить її парсуна у напівголому вигляді. Не знаю, хто написав її, та в робітні є ще й інші, з підписом «Л. К.». Може, Лютер Калеб?
— Не подобається мені ця історія, письменнику. Якщо я візьмуся за Стерна і сяду в калюжу, мені гаплик.
— Знаю, сержанте.
— Побалакайте про Стерна з Гаррі. Спробуйте щось з’ясувати. А я поколупаюся в біографії цього Лютера Калеба. Нам потрібні надійні факти.
В автівці, дорогою з Головного управління поліції до в’язниці я почув по радіо, що книжки Гаррі Квеберта вилучено зі шкільної програми майже у всіх штатах. То був кінець: менше ніж за два тижні Гаррі втратив усе. Віднині він заборонений письменник, викладач без посади, людина, яку ненавидить уся країна. Хоч би як завершилося слідство і судовий процес, його ім’я назавжди заплямоване: тепер його творчість пов’язана з галасом довкола літа з Нолою, і жоден організатор культурних подій, уникаючи скандалу, не наважиться залучити Гаррі до програми. То був моральний електричний стілець. Найгірше було те, що Гаррі дуже чітко розумів ситуацію; ввійшовши до зали для побачень, він передовсім спитав:
— А якщо мене вб’ють?
— Ніхто вас не вб’є, Гаррі.
— А хіба я досі не вмер?
— Ні. Ви не вмерли! Ви великий Гаррі Квеберт! Пам’ятаєте про те, як важливо вміти падати? Головне не падіння, бо воно неминуче, головне — вміти підвестися. І ми підведемося.
— Ви чудовий хлопчина, Маркусе. Та дружба закриває вам правду. По суті, йдеться не про те, чи вбивав я Нолу, чи Дебору Купер, чи президента Кеннеді. Йдеться про мій зв’язок із тим дівчам, а цього вони мені не простять. А книжка? Лихий напоумив мене її написати!
Я повторив:
— Ми підведемося, ось побачите. Пам’ятаєте, як мені натовкли мордяку в Ловеллі, у тім сараї, де була підпільна боксерська зала? Я ніколи в житті так вдало не підводився.
Він силувано всміхнувся і запитав:
— А ви як? Були нові погрози?
— Скажу так: повертаючись до Гусячої бухти, я щоразу гадаю — а що ж іще на мене там чекає.
— Знайдіть того, хто це робить, Маркусе. Знайдіть і затопіть йому в пику. Мені нестерпна думка, що хтось вам погрожує.
— Не переймайтеся.
— А ваше розслідування?
— Та рухається потроху… Гаррі, я почав писати книжку.
— Чудово!
— Це книжка про вас. Я розповідаю про нас, про Берроуз. І про вашу історію з Нолою. Це книжка про кохання. Я вірю у вашу історію кохання.
— Чудове вшанування її пам’яті.
— То ви мене благословляєте?
— Авжеж, Маркусе. Знаєте, ви були, мабуть, одним із найближчих моїх друзів. Ви блискучий письменник. Мені лестить, що я стану героєм вашої нової книжки.
— Чому ви кажете в минулому часі? Чому кажете, що я був одним із ваших найближчих друзів? Адже ми і далі друзі?
Він сумно поглянув на мене.
— Та це я просто так.
Я схопив його за плечі.
— Ми завжди будемо друзями, Гаррі! Я вас ніколи не кину. І ця книжка — свідчення моєї непохитної дружби!
— Дякую, Маркусе. Я розчулений. Та рушієм цієї книжки має бути не дружба.
— Чому?
— Пам’ятаєте нашу розмову того дня, коли ви отримали диплом у Берроузі?
— Авжеж, ми з вами тоді довго вешталися кампусом. Дійшли до зали для боксу. Ви запитали, що я тепер хочу робити, і я відповів, що збираюся написати книжку. Тоді ви запитали, чому я пишу. Я сказав, що пишу, бо мені подобається, а ви сказали…
— І що ж я сказав?
— Що життя не має сенсу. І що писати — означає надати йому того сенсу.
— Так ото ж, Маркусе. Цю помилку ви і скоїли кілька місяців тому, коли Барнаскі почав вимагати від вас рукопис. Ви почали писати, бо треба було здати книжку, а не задля того, щоб надати сенсу своєму життю. Робити щось лише тому, що це треба робити, завжди не має сенсу: нічого дивного, що ви не змогли видушити з себе жодного рядочка. Письменницький хист не в тому, щоби писати правильно, а в тому, щоб наповнювати сенсом життя. Щодня одні люди народжуються, інші вмирають. Щодня натовпи безіменних службовців приходять у височенні сірі хмарочоси. Та є й письменники. Письменники, як на мене, живуть насиченішим життям, ніж решта людей. Не пишіть задля нашої дружби, Маркусе. Пишіть, бо для вас це єдиний спосіб перетворити дрібне, плюгаве явище, що зветься життя, на неоціненний, шляхетний досвід.