Нудль скрушно похитав головою.
— Втрачаю хватку, — сказав він. — Лиш уявіть — я, і на когось працюю! Мені тоді, мабуть, було пороблено. Це все через холоднечу, ось що я вам скажу. Навіть… отримувати зарплату, — він вимовив це слово з дрожем, — навіть отримувати зарплату мені сподобалося! Ви знаєте, — додав він нажаханим голосом, — мені ж наказували, що я мушу робити! Ні, якщо мені ще коли-небудь так затьмарить розум, треба буде відлежатись чи навіть підлікуватись…
— А ви, виявляється, аморальний тип, пане Нудлю, — сказав Вільям.
— Досі це завжди спрацьовувало.
— Чи не могли б ви, — сказала раптом Сахариса, — знайти трохи реклами, щоб ми її розмістили?
— Я не збираюсь більше ні на кого пра…
— За відсоток.
— Що? Ти хочеш його винайняти?! — здивувався Вільям.
— А чом би й ні? Коли йдеться про рекламу, можна брехати скільки завгодно. Це нормально, — відповіла Сахариса. — Будь ласка! Нам потрібні гроші.
— За відсоток? — перепитав Нудль, чухаючи неголене підборіддя. — Тобто, наприклад, п’ятдесят відсотків вам двом, і п’ятдесят відсотків мені, да?
— Ми з вами обговоримо це детальніше, правда ж? — сказав Вернигора, плескаючи його по плечу.
Нудль скривився. Коли доходило до укладення договорів, гноми ставали що твої діаманти — в розумінні твердості.
— А я маю вибір? — зітхнув він.
Вернигора нахилився до нього. Його борода настовбурчилася. В руках у нього не було жодної зброї, але Нудль ніби наяву бачив важке лезо величезної сокири.
— Без-у-мов-но, — сказав гном.
— Ох, — сказав Нудль. — Ну, що ж. А що конкретно я продаватиму?
— Простір, — сказала Сахариса.
Нудль просяяв.
— Просто простір? Тобто ніщо? Продавати ніщо як щось — це я можу!
Він знову похнюпився.
— Це тільки коли я намагаюсь продавати щось, то в мене нічого не виходить…
— Як ви сюди потрапили, пане Нудль? — спитав Вільям.
Відповідь його не ощасливила.
— Це — палиця з двома кінцями, — сказав він. — Не можна взяти й підкопатися під чужу приватну власність! — він суворо поглянув на гномів. — Пане Боддоні, ту дірку треба негайно закрити, чуєте?
— Ми тільки…
— Так-так, ви хотіли як краще. А я хочу, щоб її було замуровано, і то як слід. Бо не хочу, щоб із льоху виліз хто-небудь, хто туди перед цим не спускався. Будь ласка, почніть просто зараз!
— Гадаю, я вийшов на справжню сенсацію, — сказав Вільям, коли роздратовані гноми один за одним зникли в льосі. — Напевно, мені треба побачити Ґава. Я маю…
Коли він витягав записника, щось із брязкотом впало на підлогу.
— О, до речі. Я також узяв ключа від міського будинку, — сказав він. — Тобі ж потрібна була сукня…
— Вже споночіло, — сказала Сахариса. — Чесно кажучи, я про це просто забула.
— Чому б тобі все-таки не сходити й не подивитися, доки всі зайняті? Ти могла б узяти Скеля. Для… спокою. Хоча дім усе одно пустий. Мій батько, приїжджаючи до міста, весь час проводить у своєму клубі. Тому давай. Життя не повинне обмежуватись вичиткою текстів.
Сахариса невпевнено подивилась на ключ у своїй руці.
— У моєї сестри сила-силенна суконь, — сказав Вільям. — А ти ж хочеш на бал, чи не так?
— Можливо, пані Гевальт могла би підшити що треба, якщо я принесу їй сукню зранку, — промовила Сахариса з дещо заперечними інтонаціями, водночас мовчазно благаючи: ну умовте мене!
— Поза всяким сумнівом, — сказав Вільям. — І, певен, ти також знайдеш когось, хто зробить тобі красиву зачіску.
Сахариса примружила очі.
— Ти таки вмієш бути переконливим, — сказала вона. — Ну, а сам що збираєшся робити?
— Маю йти, — відповів Вільям. — Побалакати з одним собакою про одного чоловіка.
Сержант Ангва поглянула на Ваймза крізь пару, що підіймалася з чаші, яка стояла перед її обличчям.
— Даруйте, командоре, — сказала вона.
— Він у мене вік волі не побачить, — процідив Ваймз.
— Ви не можете його заарештувати, — сказав капітан Морква, обв’язуючи довкола голови Ангви свіжого рушника.
— Та невже? За напад на офіцера?
— Гм, цей момент виглядає трохи непевним, чи не так? — сказала Ангва.
— Ви — офіцер Варти, в якій би подобі ви не були!
— Так, але… нам трохи комфортніше працювати, доки чутка про перевертня у Варті залишається тільки чуткою, командоре, — сказав Морква. — Ви так не гадаєте? Пан де Ворд пише про все, що дізнається. Ми з Ангвою в цьому не такі мастаки, тож поки що про перевертня знають тільки ті, хто мусить знати…