— Я забороню йому про це писати!
— Як, командоре?
Ваймзова агресія трохи ослабла.
— Ви ж не хочете сказати, що я, командор Варти, не можу заборонити якомусь му… якомусь дурникові писати все, що йому заманеться?
— О, ні, командоре. Звичайно, можете. Але я не певен, що ви можете заборонити йому написати про те, що ви заборонили йому писати.
— Я в шоці. В шоці! Ви ж із Ангвою…
— Друзі, — сказала Ангва і глибоко вдихнула чергову порцію пари. — Але Морква має рацію, пане Ваймзе. Я б не хотіла порушувати цю справу. Я його недооцінила, і це моя провина. Вскочила просто в хмару… Але за пару годин буду в нормі.
— Бачив я, в якому стані ви повернулися, — сказав Ваймз.
— Я була заскочена зненацька, і мій ніс просто відмовив. Це було ніби повернути за ріг і з розгону влетіти в Старого Тхора Рона.
— О боги! Так кепсько?!
— Ну, може, не зовсім так. Давайте забудемо про це, командоре. Будь ласка.
— Він швидко вчиться, наш юний де Ворд, — сказав Ваймз, сідаючи за свій стіл. — Він має тільки перо та друкарський верстат, а всі вже танцюють під його музику. Що ж, нехай повчиться ще трохи. Йому не подобається наш нагляд? Гаразд, нагляду більше не буде. Хай жне те, що посіяв. Бачить небо, у нас і так по горло справ.
— Але об’єктивно він…
— Капітане, ви бачите ось цю табличку на моєму столі? А ви, сержанте? Тут написано «Командор Ваймз». І це значить, що перше й останнє слово — за мною. Ви щойно отримали наказ. Що ще в нас нового?
Морква кивнув.
— Нічого доброго, командоре. Собаку так ніхто й не знайшов. Гільдії перегризлися між собою. Пан Нікчемський приймає все нових і нових візитерів. А Верховний жрець Ридикуль доводить всім і кожному, що Правитель Ветерані з’їхав з глузду ще днем раніше, коли розповідав йому, що знає, як вивести летючих лобстерів.
— Летючих лобстерів, — рівно повторив Ваймз.
— Плюс щось про передачу кораблів семафорами.
— М-да. А що каже пан Нікчемський?
— Наскільки відомо, він каже, що з нетерпінням чекає на нову епоху нашої історії й готовий повернути Анк-Морпорк на стежку стабільності та процвітання.
— Це теж щось на кшталт летючих лобстерів?
— Це політика, командоре. Наскільки відомо, він прагне повернення до цінностей та традицій, що зробили місто великим.
— Та він хоча б уявляє собі ці цінності й традиції?! — вибухнув Ваймз.
— Гадаю, так, командоре, — сказав Морква з кам’яним виразом обличчя.
— О, боги. Краще б ішлося про лобстерів.
З темних небес знову сіялась мжичка. Міст Батона був відносно пустий; Вільям скрадався в тіні, насунувши капелюх на самісінькі очі.
Раптом невідь-звідки почулося:
— Ну що, пр-риніс свого папірця?
— Пане Кость? — спитав Вільям, нагло вирваний з глибини своїх думок.
— Я віправляю… провідника. Йди за ним, — сказав невидимий співрозмовник. — Його звати… Дзвіночок. Просто йди за ним, і все буде добре. Гаразд?
— Гаразд.
Кость мене бачить, подумав Вільям. Отже, він зовсім поруч.
Дзвіночок видибав із сутінків.
Це був пудель. Чи щось схоже.
Колектив «Ле Пуаль дю Ш’єнн» — салону краси для собак — перевершив сам себе. Будь-хто перевершив би сам себе, аби лише Старий Тхір Рон якомога швидше покинув приміщення. Вони накручували, напахчували, намащували, робили завивку, промивку, просушку, вжили парфуми й шампунь — і тільки манікюрниця зачинилась у туалеті, відмовившись виходити до кінця процедур.
Результат виявився… рожевим. Рожевість була лише одним з аспектів, але це була настільки рожева рожевість, що вона домінувала над усім, включаючи навіть хвоста з фігурно обстриженою китицею на кінчику. Груди собаки мали такий вигляд, ніби їх прострелили великим рожевим ядром, і воно загрузло в них до половини. А ще була велика блискуча грива. Аж надто блискуча — так скло нерідко блищить яскравіше за діаманти, бо склу є що доводити.
Загальна картина являла собою не стільки пуделя, скільки невідому науці пуделеподібну потвору. Все окреме в ній наштовхувало на думку про пуделя, проте загальний вигляд наштовхував хіба що на думку про втечу.
— Дзяв, — сказала потвора.
І в цьому теж щось було негаразд. Вільям знав, що такі собаки дзявкають, але цей, він був певен, сказав «дзяв».
— Хороший… — почав він, і затнувся: — …песик.
— Дзяв-дзяв-дзяв-чорт-дзяв, — сказав пес і побіг уперед.
Вільям здивувався був з «чорта», але потім вирішив, що собака чхнув.
Пудель продріботів по грязюці й зник у темряві.