Вільям несамовито писав.
Ще за двадцять секунд Гав міцно вкусив його за литку.
Службовець у конторі пана Підступпа, сидячи за високим столом, поглянув згори вниз на двох відвідувачів, засопів і продовжив писати своїм заклопотаним скругленим почерком. Часу на них просто зараз він не мав. Його Величність Закон не любить поспіху…
Наступної миті його голову з надприродною силою вкарбувало в стіл.
В його обмеженому полі зору з’явилося обличчя пана Шпильки.
— Я сказав, — повторив пан Шпилька, — що пан Підступп хоче нас бачити.
— Грмх, — сказав службовець.
Пан Шпилька кивнув, і тиск дещо послабшав.
— Даруйте, що ви сказали? — спитав пан Шпилька, спостерігаючи, як рука чоловіка шкребе по краю столу.
— Він… нікого… не приймає, — останні слова заглушив придушений скрик.
Пан Шпилька нахилився.
— Вибачте за пальці, — сказав він. — Але ж не могли ми допустити, щоб вони доповзли он до того невеличкого ломика, еге ж? Не кажу вже про те, що могло б статися, якби вони таки вхопили той ломик. Отже… де кабінет пана Підступпа?
— Другі… двері… ліворуч… — прохрипіла жертва.
— Ось бачите, наскільки краще бути ввічливим? Тиждень-другий на лікарняному, і ви знову зможете тримати перо.
Пан Шпилька кивнув панові Тюльпану, і той відпустив службовця. Останній сповз на підлогу.
— Може, мені його, мля, прибити?
— Лишіть, — сказав пан Шпилька. — Гадаю, сьогодні я буду добрий.
Коли «Нова фірма» увійшла до кабінету, адвокат підняв голову, і його обличчя перемінилося — але тільки на мить.
— Панове? — сказав він.
— Не чіпай ту кнопку, мля! — прогарчав пан Тюльпан.
— Вам треба дещо почути, — сказав пан Шпилька, дістаючи зі внутрішньої кишені невеличку скриньку.
— На тему? — спитав пан Підступп.
Пан Шпилька вдарив нігтем збоку по скриньці.
— Для початку — на тему вчорашніх розмов, — сказав він.
Бісик зморгнув.
— Бжжж… Бж-бж-бж-бж… Бжжж… — залопотів він.
— Прокрутка, — сказав пан Шпилька.
— Що? — спитав адвокат.
— Бжжж… надто дорого, пане Шпилько. Тому я не буду піднімати цю тему. Що ви зробили зі псом? — палець пана Шпильки натиснув іншого важеля. — Бзззззззззззззззззз… Мої… клієнти мають довгу пам'ять і глибокі кишені. Можна винайняти й інших убивць. Ви мене розумієте?
Коли крихітний важіль «Вимк.» ударив бісика по голові, почулося тихе «ой».
Пан Підступп підвівся і підійшов до шафки старовинної роботи.
— Не бажаєте чогось випити, пане Шпилько? Щоправда, боюся, в мене тут лише рідина для бальзамування…
— Ще надто рано, пане Підступп.
— …і, здається, десь був банан…
Пан Підступп, ласкаво посміхаючись, обернувся на звук, з яким пан Шпилька схопив руку пана Тюльпана.
— Я тобі казав — я його, мля, замочу…
— На жаль, ви спізнились, — сказав адвокат, знову сідаючи. — Гаразд, пане Шпилько. Вся справа в грошах, чи не так?
— Все, що нам винні, плюс ще п’ятдесят тисяч.
— Але ви так і не знайшли собаку.
— Варта теж. Хоча там є перевертень. Цього собаку шукали всі, а він зник. Та це не має значення. Значення має ось ця скринька.
— Як доказ у суді, це виглядає слабко…
— Справді? Те, як ви питаєте нас про собаку? Говорите про вбивць? Наскільки я розумію характер Ваймза, це його занепокоїть. Він не схожий на того, хто не звернув би на таке уваги. — Пан Шпилька безрадісно всміхнувся. — Ви маєте компру на нас, і, між нами кажучи, — він нахилився ближче, — дещо з того, що ми зробили, дійсно може виглядати подібним на правопорушення…
— Наприклад, всі ті, мля, мочилова, — кивнув пан Тюльпан.
— …але оскільки ми злочинці, це можна розглядати як типову поведінку. Тим часом ви, — продовжував Шпилька, — ви є поважним громадянином. Не дуже гарно виглядає, коли поважні громадяни задіяні в таких речах. Піде поголос.
— Заради уникнення… непорозумінь, — сказав пан Підступп, — я готовий видати певну…
— Камінцями, — сказав пан Шпилька.
— Ми любимо камінці, — сказав пан Тюльпан.
— Ви зробили копії… з цього? — спитав Підступп.
— Я нічого не казатиму, — заявив пан Шпилька, не маючи жодного уявлення, як їх можна зробити. Втім, він схильний був думати, що пан Підступп знаходиться не в тому становищі, щоб ризикувати.
Скидалось на те, що пан Підступп теж був схильний так думати.
— Хотів би я знати, чи можна вам вірити, — сказав пан Підступп ніби сам до себе.
— Ституація виглядає так, — вимовив пан Шпилька так спокійно, як тільки міг. Його голова боліла все сильніше. — Якщо піде поголос, що ми кидонули клієнта, буде негарно. Скажуть, що на цих типків не можна покластися. Але якщо ті, з ким ми ведемо справи, почують, що ми скрутили в’язи клієнтові за нечесну гру, вони скажуть собі: це — ділові люди! Вони роблять діло. Вони — ділки…