Подальше описання подій в Еліптичному какбінеті супроводжувались вереском, гавкотнею та гарчанням; Гав бігав колами за власним хвостом, доки не буцнувся писком у Вільямову литку.
— І відтоді Рон увесь час носив його під пальто?
— Хто ж зачепить Старого Тхора Рона, — сказав Кость.
— Авжеж, — погодився Вільям. Він кивнув на Ґава.
— Я хочу зробити його знімок, — сказав він. — Це… вражаюча розповідь, але нам потрібне зображення, щоб довести, що ми справді розмовляли з Гавом. Ну, тобто — через перекладача, звичайно. Я не хотів би, щоб читачі сприйняли це за ще одну з ідіотських історій про «собак, що говорять», які друкують «Сенсації»…
В гуртку безпритульних почувся шум. Прохання не викликало особливого ентузіазму.
— У нас тут, знаєте, щось на кшталт елітного району, — сказав Качур. — Ми не пускаємо сюди кого попало!
— Але ж стежка веде просто під міст! — сказав Вільям. — Сюди може прийти хто завгодно!
— Ну да, — сказав Домовина Генрі. — Може.
Він кашлянув і, демонструючи неабияке вміння, сплюнув у вогонь.
— От тіки ніхто не пробоває.
— Креветко, — пояснив Старий Тхір Рон. — Бляха-муха? Хря! Я ж говорив: двері, стерня, стерня, двері!
— Тоді вам краще повернутися зі мною до редакції, — сказав Вільям. — Врешті-решт, доки ви продавали газети, ви носили пса по всьому місту!
— Зараз надто небезпечно, — сказав Кость.
— Чи не поменшає небезпека за ще п’ятдесят доларів? — спитав Вільям.
— Ще п’ятдесят доларів? — сказав Арнольд-Колобок. — Це вже буде цілих п'ятнадцять доларів!
— Сто, — стомлено сказав Вільям. — Ви ж розумієте, що аудиторія зацікавлена дізнатись правду?
Компанія витягнула шиї.
— Не бачу ніякої овдеторії, — повідомив Домовина Генрі.
Вільям зробив крок, цілком випадково перекинувши кухля зі своїм чаєм.
— Тоді вперед, — сказав він.
Тепер пан Тюльпан починав побоюватись. Це було незвично. В тому, що стосувалося побоювань, він зазвичай виступав причиною, а не об’єктом. Проте пан Шпилька діяв неправильно, а оскільки за прийняття рішень відповідав саме він, над цим слід було замислитись. Пан Тюльпан умів приймати рішення за частки секунди, а коли справа торкалася мистецтвознавства, заіграшки оперував століттями — але на середніх дистанціях почувався не кращим чином. Для цього йому потрібен був пан Шпилька.
Але пан Шпилька тільки бурмотів щось сам до себе, продовжуючи вдивлятися в сутінки.
— Тепер поїдемо? — спитав пан Тюльпан, в надії виправити становище. — Ми отримали плату, причому, мля, з премією — то чого тут, мля, стирчати?
Те, як пан Шпилька повівся, мля, з адвокатом, пана Тюльпана турбувало теж. Наставити на когось зброю й не скористатися нею — це було на нього не схоже. «Нова фірма» не погрожувала оточуючим — вона їм загрожувала. А всі ці виступи на тему «залишу-життя-сьогодні»… це була профанація.
— Я кажу, тепер ми…
— Як ти думаєш, що стається з людьми після смерті, Тюльпане?
Пан Тюльпан був вражений.
— Що це ще, мля, за запитання?! Ти знаєш, що з ними стається!
— Справді?
— Звичайно. Пам’ятаєш, як нам довелося лишити того хлопця у клуні, й минув цілий тиждень, доки ми змогли закопати його як слід? Пам’ятаєш, як він вигля…
— Я не про трупи!
— А. Значить, про релігію?
— Так!
— Мене це, мля, ніколи не хвилювало.
— Ніколи?
— Ні секунди. Я ж маю свою картоплину.
За мить пан Тюльпан з’ясував, що пройшов кілька кроків сам, бо пан Шпилька закляк на місці.
— Картоплину?
— Ага. На шнурку на шиї, — пан Тюльпан постукав пальцем по своїх широченних грудях.
— Це — релігія?
— Ну, да. Якщо ти, вмираючи, маєш свою картоплину, то все буде гаразд.
— І яка це релігія?
— Без поняття. Ніде не бачив такої, тільки вдома в селі. Я був ще малий. Так же завжди буває. Малому кажуть: ось це, щоб ти знав — бог. Але потім малий виростає й дізнається, що богів, мля, мільйони. Так само і з релігією.
— І якщо ти, помираючи, маєш картоплину, все буде гаразд?
— Ага. Ти маєш право повернутися і жити знову.
— Навіть… — пан Шпилька сковтнув, оскільки тепер він заходив на територію, якої раніше на його внутрішній мапі на існувало взагалі. — Навіть якщо ти робив те, що інші могли вважати поганим?
— Типу різав людей чи штовхав їх з висоти?
— На кшталт того…
Пан Тюльпан засопів, від чого його ніс засвітився.
— Ну-у-у, це працює доти, доки ти, мля, щиро про все шкодуєш.
Панові Шпильці це видалось захопливим — і трохи підозрілим. Але він відчував, як щось… підбирається все ближче. Обличчя в темряві й голоси на межі розрізнення. Він вже боявся обертатись, щоб бува не побачити за спиною чогось жахливого.