За якийсь долар можна було б купити хоч мішок картоплі…
— Це діє? — спитав він.
— Звісно. У мене вдома, мля, всі це робили сотні років. Якби це не діяло, цього б ніхто не робив, еге ж?
— Вдома — це де?
Пан Тюльпан спробував замислитись над відповіддю, але його пам'ять була надто щільно вкрита шрамами.
— Там був… ліс, — промимрив він. — І… яскраві свічі. І… секрети, — додав він, без виразу дивлячись у далечінь.
— І картопля?
Пан Тюльпан повернувся до реальності.
— І вона теж, — сказав він. — До біса картоплі, мля. Якщо маєш свою картоплину, все буде гаразд.
— Але…я думав, що треба молитись у пустелі, і кожен день ходити в храм, і співати гімни, і роздавати добро неімущим?
— Ну, це все теж можна, еге ж, — сказав пан Тюльпан. — Поки маєш свою, мля, картоплину.
— А назад повертаєшся живим? — усе ще намагаючись знайти приховану підніжку, спитав пан Шпилька.
— Звісно. Який сенс повертатися мертвим? Ніхто не помітить різниці.
Пан Шпилька відкрив рота для відповіді, й раптом пан Тюльпан побачив, що його обличчя перемінилось.
— Хтось схопив мене за плечі! — вичавив він.
— Все в порядку, Шпилько?
— Ти нікого не бачиш?
— Ні.
Зчепивши кулаки, пан Шпилька розвернувся. На вулиці було повно людей, але на нього ніхто не звертав уваги.
Він спробував зібрати докупи шматочки пазла, на які швидко розпадався його мозок.
— Окей, окей, — сказав він. — Ось що ми зробимо… Повернемось до будинку, так… і заберемо решту діамантів, і приб’ємо Чарлі, і… і… знайдемо овочевий магазин. Ти казав про якісь особливі картоплини?
— Та ні.
— Добре… але спершу… — пан Шпилька затнувся, а миттю пізніше йому здалося, що за його спиною урвались безгучні кроки.
Він знав: клятий вампір таки з ним щось зробив. Темрява видавалась туннелем, і в цьому туннелі було щось…
Пан Шпилька вірив у страх і насильство, а в таких випадках, як зараз — у помсту. І хоча внутрішній голос усе вимогливіше молив про здоровий глузд, його заглушив значно потужніший контрудар божевілля.
— В усьому винен той клятий вампір, — вимовив пан Шпилька. — А вбити вампіра… гей, та це ж практично добра справа, так?
Він просяяв. Спасіння досягається через Добрі Справи!
— Всі знають, що вампіри володіють злими чарами. Тож я зроблю людству послугу, га?
— Ну. Але… кого це цікавить?
— Мене.
— Гаразд.
Коли пан Шпилька розмовляв таким тоном, не сперечався навіть пан Тюльпан. Пан Шпилька міг бути надзвичайно неприємним. До того ж, кодекс поведінки вимагав помсти за приниження. Це було загальновідомо.
От тільки навіть у просякнутий сіллю для ванни мозок Тюльпана почала поступово просочуватись тривога. Досі він поважав пана Шпильку саме за здатність не лякатися складнощів — зокрема, довгих речень.
— Що ми використаємо? — спитав він. — Кілок?
— Ні, — сказав пан Шпилька. — Я хочу цілковитої певності.
Рукою, що вже майже не тремтіла, він припалив сигарету і тримав сірника, доки той не згас.
— Ах. Ясно, — сказав пан Тюльпан.
— Більше діла, менше слів, — сказав пан Шпилька.
Скель насупив брови, споглядаючи печатки на дверях особняка де Вордів.
— Цо то є? — спитав він.
— Вони означають, що кожен, хто вломиться сюди, матиме справу з Гільдіями, — сказала Сахариса, видобуваючи ключа. — Це щось на кшталт закляття — тільки це працює.
— А оцеє — воно від Найманців? — спитав троль, вказуючи на досить умовно зображений щит із плащем, кинджалом та подвійним хрестом.
— Так. Це означає, що на кожного, хто зламає цю печатку, контракт укладається автоматично.
— Ни хтів би я, коб то так уклали й мене. Файно, шо маєте ключа…
Замок клацнув. Поштовх — і двері відчинилися.
Сахарисі доводилось бувати в кращих домах Анк-Морпорку. Це траплялось, коли їхні власники відкривали частину будинку для публічного доступу в рамках тієї чи іншої благодійної акції. Проте вона уявлення не мала, як може змінитися будинок, в якому більше ніхто не живе. Він видавався загрозливим і неймовірно великим. Двері виглядали заширокими, віконні рами — зависокими. Затхле непорушне повітря віддалось болем у її голові.
Скель за її спиною запалив пару ламп. Але величезне приміщення все одно залишалося в сутінках. На щастя, знайти сходи виявилось неважко.