Дотримуючись вказівок, відбарабанених Вільямом наостанок, вона дісталася анфілади залів, кожен з яких був більший за її дім. Коли вона нарешті дісталась гардеробу, той виявився таким же залом, але повним вішалок та «плечиків».
Частини предметів одягу поблискували в напівтемряві. Сукні поширювали сильний запах нафталіну.
— Цікаво, — сказав Скель з-за її спини.
— Це просто такі кульки, щоб міль не псувала одяг, — сказала Сахариса.
— Я про сліди, — сказав троль. — І внизу тож були такі.
Віна відірвала погляд від рядів суконь і опустила його вниз. Шар пилу на підлозі був явно кимось потривожений.
— Гм… Покоївка? — припустила вона. — Хтось же має за всім цим доглядати?
— І шо вона сі тут робила? Затоптувала пилюку до смерті?
— Ну, має ж хтось слідкувати за речами? — невпевнено сказала Сахариса.
Блакитна сукня навпроти вимагала: вдягни мене, я створена для тебе. Поглянь, як я переливатимусь!
Троль штурхнув пальцем коробчку з нафталіновими кульками, й вони розкотилися запиленим столом
— Схоже, та міля це страшне як любить, — сказав він.
— Ти не думаєш, що ця сукня… надто відверта? — спитала Сахариса, прикладаючи одяг до себе.
Скель набрав стурбованого вигляду. Його винаймали не за навички модельєра, і вже тим паче — не за знання тонкощів мовлення середнього класу.
— Ви завжди були відверта людина, — нарешті зважився він.
— Я питаю, чи не здаватимусь я легковажною жінкою!
— А, он воно шо, — сказав Скель, підходячи. — Нє, звісно, нє.
— Справді?
— Авжеж. Ви важите не так і мало.
Сахариса здалася.
— Гадаю, пані Гевальт зможе трохи його розшити, — машинально сказала вона.
Їй неабияк хотілось побути тут ще — деякі вішалки просто прогинались — але вона почувалася майже злодійкою. До того ж, у глибині душі вона відчувала, що жінка з сотнями суконь значно більше розгнівається через нестачу однієї з них, аніж жінка з десятком-другим платтячок. В будь-якому разі, темрява починала діяти їй на нерви. Здавалася, там повно незнайомих привидів.
— Ходім назад.
Коли вони вже наполовину перетнули вітальню, хтось заспівав.
Слів було не розібрати, а на мелодію явно впливав алкоголь, але це все-таки було співом, і чувся він з-під їхніх ніг.
Коли Сахариса поглянула на Скеля, той знизав плечима.
— Може, це тота міля? Перебрала своїх кульок?
— Тут таки має бути охорона, авжеж? Може, нам краще сказати, що ми, ну, тут були? — запанікувала Сахариса. — Не дуже-то шляхетно виглядатиме, як що ми заберемо сукню і втечем…
Вона підійшла до затиснутих в закутку під сходами зелених дверей і штовхнула ручку. На мить спів почувся гучніше, але урвався, коли вона сказала:
— Даруйте?
Ще за кілька секунд вона почула:
— Привіт! Як справи? У мене все чудово!
— Я просто… Вільям сказав, що можна? — Вона вимовила ці слова тим запитальним тоном, яким хтось міг би перепросити грабіжника за те, що перериває його роботу.
— Чихайло? Опа! — сказав голос із темряви внизу.
— Е-е-е… З вами справді все добре?
— Не дістаю… ха-ха-ха… Це все л-ланцюги…
— Вам… погано?
— Ні, все чудово, зовсім не погано, тіки троха переб-р-р… гик…
— Трохи пере що? — спитала Сахариса; виховання ніяк не давало їй дійти цілком очевидного здогаду.
— Як йо’… те, чим закр-ривають бочки з вип-пивк… ою…
— Ви — п’яний?!
— Точно! Воно! П’яний, як… гик… чіп!
Почувся брязкіт скла.
Слабке світло ліхтаря відкрило її поглядові щось подібне до винного льоху. Але на лавці під однією зі стін сидів, напівпритомно похилившись уперед, чоловік, а від кісточки його ноги до кільця в підлозі тягнувся ланцюг.
— Ви… на прив’язі? — спитала Сахариса.
— Ха-ха-ха…
— Давно ви тут?
Вона почала спускатись.
— Рік…
— Рік?
— Ур-рожаю, — чоловік підняв пляшку й втупився в неї. — Рік… Виправного Верблюда… З б-біса хороший був урожай… А ця… Рік П-перекладеного П-пацюка… Теж хороший… Хороший урожай… Майже весь… Гик… Хоча я б не в-відмовився від тістечка.
Підходи Сахариси до вінтажних напоїв обмежувались знанням про те, що Шато Масон — це дуже популярне вино. Але людей не садовлять на ланцюг для того, щоб вони пили вино — навіть знамените ефебійське, що приклеює склянку до столу.
Вона підійшла трошки ближче, і світло впало на обличчя в’язня. Це обличчя було розвезене в гримасу дуже п’яної людини, та все ж не впізнати його було важко. Вона бачила його щодня — на монетах.
— Е-е-е… Скель, — погукала вона. — Ти можеш спуститись на хвилинку?