Двері розчахнулися, і троль сторчголов улетів усередину. На жаль, саме влетів.
На верху сходів з’явився, розминаючи кисть, пан Тюльпан.
— Чихайло! — вигукнув Чарлі, підіймаючи пляшку. — Вся банда в зборі!
Скель, похитуючись, підвівся. Пан Тюльпан відірвав дверну поперечину й почав неквапом спускатись. Троль здійняв руки в класичній боксерській позі, але пан Тюльпан не переймався такими тонкощами. Він щосили вдарив опонента твердим дубовим брусом. Троль повалився, мов дерево.
Тільки після цього велетень з очима, що обертались на його обличчі, спробував сфокусуватись на Сахарисі.
— А це ще, мля, хто?
— Як ви смієте лаятись! — вибухнула вона. — Лаятись у присутності жінки!
Здавалося, це його знітило.
— Я, мля, не лаюсь!
— Та я ж вас уже бачила. Ви… Я так і знала, що ви — несправжня черниця! — тріумфально вигукнула Сахариса.
Раптом почулося клацання зведеного самостріла. Деякі тихі звуки несуть у собі неймовірну зупиняючу силу.
— Іноді знання примножує неприємності, — сказав сухорлявий чоловік, що дивився на неї згори сходів через приціл самостріла. — Що ви тут робите, дівчино?
— А ви — брат Шпилько! Це ви не маєте права тут бути! А в мене є ключ!
Певні частини Сахарисиного «Я» — ті, що мали уявлення про такі речі, як страх смерті — щосили намагались привернути її увагу. Але оскільки це були частини саме Сахарисиного «Я», вони намагались робити це дуже делікатно — а відтак, вона їх ігнорувала.
— Ключ? — перепитав брат Шпилько, спускаючись сходами. Самостріл продовжував дивитись на неї. Навіть у своєму нинішньому стані пан Шпилька знав, як тримати людину на прицілі. — І хто ж дав вам ключа?
— Не підходьте до мене! Не смійте підходити! Якщо підійдете, я… Я про це напишу!
— Справді? Що ж, якщо я у чомусь і впевнений, так це в тому, що слова не кусаються, — сказав пан Шпилька. — Я чув чимало…
Його раптом пересмикнуло. На мить здалося, що йому ось-ось підломляться коліна. Однак він опанував себе і знову зосередився на ній.
— Підеш із нами, — сказав він. — І не кажи, що кричатимеш, бо ми тут самі. Крім того, я… чув… чимало… криків…
І знову здалося, що він впаде — але він знову прийшов до тями. Сахариса нажахано дивилася на арбалет, що тремтів в його руці. Вона нарешті почула ті частини її «Я», що рекомендували вдатись до мовчання, яке, можливо, було останнім порятунком.
— А ці двоє? — спитав пан Тюльпан. — Приб’ємо їх зараз?
— Зчепіть їх ланцюгом і залиште.
— Але ж ми завжди…
— Залиш їх!
— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — спитав пан Тюльпан.
— Ні! Просто залишмо їх, гаразд? У нас немає часу!
— У нас повно…
— У мене — ні! — пан Шпилька насунувся на Сахарису. — Хто дав тобі ключа?
— Я не збираюсь…
— Ти хочеш, щоб пан Тюльпан попрощався з нашими непритомними друзями?
Змучений мозок пана Шпильки, непевно намагаючись уявити, як усе має відбуватись у справедливому світі, вважав таке формулювання припустимим. Врешті-решт, їхні тіні переслідуватимуть Тюльпана, не його…
— Цей будинок належить вельможному де Ворду, а ключа мені дав його син! — гордовито сказала Сахариса. — Тепер вам ясно, у що ви вплуталися?
Пан Шпилька дивився на неї незрячим поглядом.
По хвилі він сказав:
— Я хочу з усім цим розібратись. Не спробуй тікати. Зовсім не намагайся кричати. Йди спокійно, і… — він зупинився. — Я хотів сказати, що все буде добре. Але це дурниці, чи не так?
Мандрівка вулицями міста в супроводі Гурту-з-під-Мосту була нешвидкою. Весь світ був для них театром, художньою галереєю, м’юзик-холом, рестораном та плювальницею; крім того, ніхто з членів Гурту й уявити собі не міг, що можна пересуватися по прямій лінії.
Пудель Дзвіночок супроводжував їх, намагаючись триматись якнайближче до центру групи. Костя ніде не було й сліду. Вільям запропонував понести Ґава: він відчував, що цей собака став йому по-своєму дорогий. Принаймні, на сотню доларів. Щоправда, сотні доларів у нього не було — але завтрашній випуск обов’язково принесе достатньо грошей, чи не так? І навряд чи ті, хто полює на пса, зважилися б на що-небудь просто на вулиці, при світлі дня. Особливо коли врахувати, що це світло було скрізь: хмари сповнювали небо, немов старі ковдри, дим опускався на землю й зустрічався з туманом, що піднімався від річки, і тьмяне світло струменіло буквально з усього.
Вільям спробував подумати над заголовком. Йому ніяк не вдавалося вийти на влучне формулювання. Воно мусило багато чого включати, а йому рідко щастило вкласти гігантські складнощі світу менше ніж у півдюжини слів. Сахарисі це вдавалося краще: вона сприймала слова як елементи конструктора, які можна складати як завгодно. Її найкращий заголовок стосувався якоїсь давньої тяганини між Гільдіями й був набраний у колонку: