Вигук був адресований Сахарисі, що шукала прохід у почорнілих руїнах.
— Я тут працюю, — сказала вона. — Ви зможете полагодити верстат?
— Ні! Йому… кінець! Це просто брухт! Ми втратили верстат, шрифт, метал — ви обоє мене чуєте чи ні?!
— В такому разі, нам треба дістати інший верстат, — рівно сказала Сахариса.
— Навіть верстат зі звалища обійдеться в тисячу доларів! — відрубав Вернигора. — Зрозумійте, це все. В нас нічого не лишилось!
— Я маю певні заощадження, — сказала Сахариса, змітаючи зі свого столу кам’яне кришиво. — Може, ми могли б купити один із тих невеличких ручних верстатів, щоб хоч якось продовжувати роботу.
— Я в боргах, — сказав Вільям. — Але, можливо, міг би влізти в борги ще на кілька сотень.
— Як гадаєте, ми зможемо працювати, перекривши дах фанерою, чи нам краще переїхати?
— Я не хочу переїздити. Кілька днів попрацювати, й це місце буде в порядку, — сказав Вільям.
Вернигора склав долоні рупором.
— Аго-о-ов! Говорить здоровий глузд! У нас немає грошей.
— Тут не так уже й багато місця, особливо якщо розширюватися, — сказала Сахариса.
— Куди?
— Під журнали, — сказала Сахариса. На її волосся сідав сніг. Довкола в безнадійній рятувальній операції метушилися гноми. — Так, я знаю, газета — це важливо, але верстат надто довго стоїть без роботи між випусками, і я, ну, впевнена, що має існувати попит, наприклад, на жіночий журнал…
— Верстат стоїть без роботи? — перепитав Вернигора. — Він уже не запрацює!
— Журнал про що? — спитав Вільям, не звертаючи на гнома ані найменшої уваги.
— Ну… про моду. З зображеннями жінок у модному одязі. Про в’язання. Щось таке. І не кажи мені, що це нудно. Його купуватимуть.
— Одяг? В’язання?
— Багатьом це цікаво.
— Мені ця ідея не дуже до вподоби, — сказав Вільям. — Так само можна думати, що хтось купуватиме чисто чоловічий журнал.
— А чому ні? От що ти друкував би в такому журналі?
— Ну, не знаю. Статті про алкоголь. Зображення жінок без модного одя… В будь-якому разі, нам знадобиться більше авторів.
— Можна сказати? — спитав Вернигора.
— Такі речі може робити кожен, — сказала Сахариса. — Якби це потребувало якогось великого розуму, ми б не впорались.
— Теж правильно.
— Непогано продавався б журнал на ще одну тему, — сказала Сахариса. За її спиною від верстату відвалилась частина механізму.
— Агов! Агов!!! Я відчуваю, що мій рот розкритий, і кричить, — втрутився Вернигора. — Невже назовні нічого не чутно?!
— Кішки, — сказала Сахариса. — Багато хто любить кішок! Зображення кішок. Історії про кішок. Я над цим давно думала. Його можна назвати… «Світ кішок».
— Плюс «Світ жінок» і «Світ чоловіків»? «Світ в’язання»? «Світ печива»?
— В мене була ідея «Друг господарки», але, мушу визнати, твоя пропозиція все певним чином закільцьовує. Кільця… гаразд, потім. Крім того, в місті багато гномів. Ми могли б випускати журнал і для них. Наприклад… що в цьому сезоні носять гноми, котрі слідкують за модою?
— Кольчуги й шкіру, — автоматично відповів Вернигора. — Та про що ви?! Ми завжди носимо кольчуги й шкіру!
Сахариса не звернула на нього уваги. Вернигора зрозумів: ці двоє перебували у власному світі. І він більше не мав нічого спільного з реальністю.
— Це буде даремна витрата, — сказав Вільям. — Я маю на увазі, витрата слів.
— І що? Запаси слів безмежні, — Сахариса погладила його по щоці. — Думаєш, слова, які пишеш ти — навіки? Аж ніяк. У цій газетній справі слова… вони живуть день, максимум — тиждень.
— А потім їх викидають, — сказав Вільям.
— Щось, може, й залишається. В головах.
— Життя газети кінчається зовсім не там, де голова, — сказав Вільям. — Швидше, цілком навпаки.
— А чого ти чекав? Газети — це не книжки, це просто… швидкі слова. Посміхнись же.
— Є проблема, — сказав Вільям.
— Так?
— Ми не маємо грошей на новий верстат. Нашу редакцію зруйновано. Ми розорилися. Все скінчено. Ти розумієш?
Сахариса опустила очі.
— Так, — слабко сказала вона. — Тільки сподівалась, що ти — ні.
— А ми ж були так близько. Так близько, — Вільям відкрив записник. — Ми б у всьому розібрались. Я майже все з’ясував. Але все, що я тепер можу з цим зробити — передати Ваймзу…
— Де свинець?
Вільям поглянув на руїни. Боддоні скоцюбився біля верстата, намагаючись зазирнути під нього.
— Свинцю немає й сліду! — сказав він.