— Ти ні про що не хочеш поговорити? — спитала вона.
— Ні.
— Ти знаєш, хто такі ці змовники?
— Ні.
— В такому разі, чи правильно буде сказати, що ти підозрюєш, хто такі ці змовники?
Він гнівно поглянув на неї.
— Ти що, відпрацьовуєш на мені техніку інтерв’ю?
— Тобто мені можна відпрацьовувати її лише на інших? Не на тобі? — сказала вона, сідаючи поруч.
Вільям бездумно натиснув кнопку «Смартгону».
— Бжжжжж… правда взує одну ногу…
— Ти не в найкращих стосунках із батьком, та… — почала Сахариса.
— Що мені робити?! — скрикнув Вільям. — Це його улюблена приказка. Він твердить, що вона доводить, наскільки люди люблять бути обдуреними… І ті негідники переховувались у нашому будинку. Він по вуха в цій справі!
— Так, але, можливо, він робив це в інтересах когось іншого…
— Якщо мій батько бере в чомусь участь, то він — головний, — рівно сказав Вільям. — Якщо ти цього не знаєш, ти не знаєш де Вордів. Якщо ми вступаємо до якоїсь команди, то лише як капітани.
— Але хіба це не глупство — дозволити їм використовувати власний будинок…
— Ні, це просто дуже-дуже велика самовпевненість, — сказав Вільям. — Розумієш, ми завжди мали привілеї. Це слово перекладається як «приватний закон». І саме так воно і є. Він просто не може уявити, щоб за нього взялися згідно зі звичайним законом. Він не вірить, що по нього можуть прийти, а якби це сталося, він би кричав і гримав доти, доки вони не пішли б назад. Це традиція де Вордів, і ми в цьому таки справні. Гримати на інших, робити все по-своєму, ігнорувати правила. Це — шлях де Вордів. Звісно, не рахуючи мене.
Сахариса старанно втримала вираз обличчя незмінним.
— І я цього не чекав, — завершив Вільям, крутячи скриньку в пальцях.
— Ти казав, що хочеш дізнатися всю правду, чи не так?
— Так, але не цю! Я… мабуть, я десь помилився. Мабуть. Мабуть. Навіть мій батько не міг вчинити такий… таку дурницю. Мені треба дізнатись, що сталось насправді.
— Ти ж не збираєшся з ним побачитись? — спитала Сахариса.
— Збираюсь. Він, напевне, вже знає, що все скінчено.
— Тоді ти маєш узяти когось з собою!
— Ні! — відрубав Вільям. — Послухай, ти не знаєш, що являють собою батькові приятелі. Їх виростили зі звичкою наказувати, і вони знають, що перебувають на правильному боці, бо їхній бік правильний за визначенням, а якщо їх загяняють у кут, вони перетворюються на кулачних бійців — хіба що так і не знімають рукавичок. Вони — вар’яти. Вар’яти й гопники, гопники, причому гопники найгіршого штибу, бо вони — не боягузи, і якщо ти піднімаєшся проти них, вони тільки б’ють сильніше. Вони виросли в світі, де той, хто створював їм досить великі проблеми, просто… зникав. Гадаєш, найнебезпечніші в місті райони — це райони на кшталт Трійчатки? Ти не уявляєш, що коїться на Печерицях! І мій батько — один із найгірших. Проте ми — одна сім’я. У нас… прийнято піклуватися про сім’ю. Тому мені нічого не загрожує. Лишайся тут і допоможи з випуском, гаразд? Напівправда краще, ніж нічого, — додав він гірко.
— Що відбуватись? — спитався Отто, що підійшов саме в ту мить, як Вільям вийшов з друкарні.
— О, він… пішов у гості до батька, — промовила Сахариса, все ще вражена почутим. — Той, схоже, не дуже добра людина. Він був дуже… сердитий на нього. І дуже засмучений.
— Звиняйте, — почули вони. Дівчина обернулася, але поруч нікого не було.
Невидимий співрозмовник зітхнув.
— Ні, внизу, — сказав він.
Вона опустила погляд на неоковирного рожевого пуделя.
— Не будемо заморочуватись, — сказав він. — Так-так, собаки не розмовляють. Правда, одного ви чуєте. Що ж, мабуть, ви телепати. Отже, з цим розібрались. Я не міг вас не підслухати, бо я вас слухав. Той хлопець лізе в біду, еге ж? Я біду нюхом чую…
— Ви — якийсь із видів перевертнів? — поцікавився Отто.
— Авжеж, точно, і при повному місяці я роблюсь дуже кудлатий, — нетерпляче сказав пес. — Тільки подумайте, як це заважає моєму особистому життю. Отже…
— Але собаки й справді не розмовляють, — почала Сахариса.
— От лихо, лихо, лихо, — промовив Гаспид. — Хіба я сказав, що вмію розмовляти?!
— Ну, не так розлого…
— Атож. Цікава річ ця феноменологія. Коротше, я щойно побачив, як сотня доларів пішла геть, а я хотів би, щоб вони повернулися. Розумієте? Вельможний де Ворд — найтвердіша штучка в усьому цьому місті.
— Ти знайомий зі шляхтою? — здивувалася Сахариса.
— І кіт може дивитись на короля, еге ж? Це законно.