— Мабуть…
— От і собак це теж стосується. Не може не стосуватись, раз стосується тих мерзенних котяр… Я знаю всіх. Правда. Вельможний де Ворд наказує своєму мажордомові розкидати для бродячих собак отруєне м’ясо.
— Але він не заподіє зла Вільямові?
— Я не любитель тримати парі, — сказав Гаспид. — Але якщо й заподіє, ми ж усе одно отримаємо свою сотню, так?
— Ми не мошемо це дозволяйт, — сказав Отто. — Я люблю Вільям. Його не виховували добре, проте він намагатись бути хороша людина, хоча не має навіть какао та піснеспівів на свою підтримку. А так важко йти проти своєї природи. Нам треба… йому допомагайт.
Смерть повернув останнього пісочного годинника в повітря, і той розтанув.
НУ ОСЬ, сказав він, ХІБА ЦЕ НЕ БУЛО ЦІКАВО? ТА ЩО Ж ДАЛІ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ? ВИ ГОТОВІ РУШАТИ?
Постать того, до кого він звертався, сиділа на холодному піску, дивлячись у нікуди.
ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ? повторив Смерть. Вітер розгорнув його плаща, так що той витягнувся довгою стрічкою темряви.
— Я… маю щиро пошкодувати?..
О, ЗВИЧАЙНО. ЦЕ Ж ТАК ПРОСТО СКАЗАТИ. АЛЕ ТУТ… СЛОВА МАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ. ТУТ ВОНИ… МАТЕРІАЛЬНІ.
— Я здогадався, — пан Тюльпан підняв погляд; його очі почервоніли, обличчя опухло. — Мені здається… щоб шкодувати настільки щиро, потрібно довго, мля, тренуватися.
ТАК.
— Тоді… скільки в мене часу?
Смерть підняв очі до чудернацьких зірок.
СКІЛЬКИ ІСНУВАТИМЕ ВСЕСВІТ.
— Так… це, мля, може спрацювати. Може, не буде вже ніякого світу, куди можна було б повернутись.
ГАДАЮ, СИСТЕМА ДІЄ ТРОХИ ІНАКШЕ. НАСКІЛЬКИ МЕНІ ВІДОМО, РЕІНКАРНАЦІЯ МОЖЕ ВІДБУТИСЬ КОЛИ ЗАВГОДНО. ХТО СКАЗАВ, ЩО ЖИТТЯ ЧЕРГУЮТЬСЯ ЗА ПРИНЦИПОМ СЕРІАЛУ?
— Ти хочеш сказати… що я міг би жити ще до свого народження?
ТАК.
— Може, я знайшов би себе і вбив, — вимовив пан Тюльпан, розглядаючи пісок.
НІ, БО ВИ НІЧОГО НЕ ПАМ’ЯТАЛИ Б. ДО ТОГО Ж, ВИ МОГЛИ Б ВЕСТИ ДУЖЕ ВІДМІННЕ ЖИТТЯ.
— Це добре…
Смерть поплескав пана Тюльпана по плечу, котре сіпнулось від його доторку.
ТЕПЕР Я ВАС ПОКИНУ…
— Гарна в тебе коса, — повільно й через силу сказав пан Тюльпан. — Ювелірне срібло, я на цьому знаюсь.
ДЯКУЮ, сказав Смерть. А ТЕПЕР МЕНІ СПРАВДІ ЧАС. АЛЕ Я ІНОДІ ТУТ ПРОХОДИТИМУ. МОЇ ДВЕРІ, додав він, ЗАВЖДИ ВІДКРИТІ.
Він рушив геть. Згорблена постать розтанула в темряві, проте попереду з’явилася інша. Вона стрімголов бігла по піску, котрий не був піском.
На бігу чоловік розмахував над головою картоплиною на шворці. Побачивши Смерть, він спинився, а потім, на превеликий подив Смерті, озирнувся.
Такого ще не траплялося. Як правило, ті, хто зустрічався зі Смертю віч-на-віч, не цікавились більше нічим.
— За мною нікого немає? Ви нікого не бачите?
Е-Е-Е… НІ. А ВИ НА КОГОСЬ ЧЕКАЛИ?
— Нікого, ні? Прекрасно. Чудово! — вигукнув пан Шпилька, розправляючи плечі. — Ха! Ура! Дивіться: ось моя картоплина!
Смерть моргнув, а тоді витягнув з-під плаща пісочного годинника.
ПАН ШПИЛЬКА? АГА. ДРУГИЙ. Я ЧЕКАВ НА ВАС.
— Це я! І я маю свою картоплину, і щиро про все шкодую!
В цю мить пан Шпилька почувався майже спокійним. Гірські хребти божевілля приховують чимало плато притомності.
Смерть подивився на божевільно всміхнене обличчя.
ВИ ЩИРО ПРО ВСЕ ШКОДУЄТЕ?
— Аякже!
ПРО ВСЕ?
— А то!
ЗАРАЗ? ТУТ? ВИ ЗАЯВЛЯЄТЕ, ЩО ЩИРО ПРО ВСЕ ШКОДУЄТЕ?
— Саме так. Ви вгадали. Молодець. Тому якщо ви просто покажете мені дорогу назад…
ВИ НЕ БАЖАЄТЕ ПОДУМАТИ ЩЕ?
— Ніяких розмов. Я хочу дістати належне, — сказав пан Шпилька. — Я маю свою картоплину. Дивіться.
БАЧУ.
Смерть сягнув під свій плащ і витягнув мініатюрну копією самого себе. Так, принаймні, видалось панові Шпильці на перший погляд. От тільки з-під крихітного капюшона визирав череп щура.
Смерть усміхнувся.
ПРИВІТАЙТЕСЬ ІЗ МОЇМ МАЛЕНЬКИМ ДРУГОМ, сказав він.
Щуряча Смерть простягнув руку і вирвав у пана Шпильки шворку з картоплиною.
— Агов…
НЕ ПОКЛАДАЙТЕСЬ ЛИШЕ НА КОРЕНЕПЛОДИ. РЕЧІ МОЖУТЬ БУТИ НЕ ТИМ, ЧИМ ВИДАЮТЬСЯ, сказав Смерть. ПРОТЕ НЕХАЙ НІХТО НЕ СКАЖЕ, ЩО Я ЗНЕВАЖАЮ ЗАКОН. Він клацнув пальцями. ПОВЕРТАЙТЕСЬ ЖЕ ТУДИ, КУДИ ВАМ ДОРОГА…
Довкола заціпенілого з переляку Шпильки спалахнуло миттєве блакитне полум’я — і він зник.
Смерть зітхнув і струснув головою.
ІНШИЙ… МАВ У СОБІ ЩОСЬ, ЩО МОГЛО Б БУТИ КРАЩИМ, сказав він. АЛЕ ЦЕЙ… Він знову зітхнув. ХТО ЗНАЄ, ЯКЕ ЗЛО КРИЄТЬСЯ В ЛЮДСЬКИХ СЕРЦЯХ?
Щуряча Смерть відірвався від поїдання картоплини.