— У мене достатньо доказів. І це — головне. Все інше з’ясує… слідство. Ти чув, що Ваймза називають «тер’єром Ветерані»? А тер’єри не здаються — вони риють і риють, доки не викопають те, що шукають.
Вельможний де Ворд поклав руку на руків’я меча.
Вільям сказав про себе: Дякую. Дякую. Досі я не міг повірити…
— Честь для тебе нічого не значить, авжеж? — спитав батько. Його голос лишався тим самісіньким — тобто голосом до пори притлумленого гніву. — Що ж! Пиши — але я на це плювати хотів. І на Варту теж. Ніхто не давав розпоряджень…
— Не сумніваюсь, — урвав Вільям. — Гадаю, ти казав «аналітики передбачають», а деталі полишав особам на кшталт Тюльпана та Шпильки. Твої руки ніколи не були в крові — бо ти завжди вчасно їх умивав.
— Я — твій батько, і наказую тобі припинити ці… цей…
— Свого часу ти наказував мені говорити правду.
Вельможний де Ворд наблизив своє обличчя до обличчя сина.
— Вільяме, Вільяме! Не будь таким наївним!
Вільям зачахнув записник. Тепер говорити було значно легше. Ніби він стрибнув з багатоповерхівки й раптом виявив, що вміє літати.
— Отже, про що ми? — мовив він. — Про правду, таку тендітну, що вона потребує охоронців-брехунів? Про правду, неймовірнішу за фантастику? Чи про правду, котра все собі взувається, тим часом як брехня перетинає світ?
Він зробив крок уперед.
— Це ж твоя улюблена приказка, чи не так? Вона вже неактуальна. Гадаю, пан Шпилька розраховував на шантаж. І, знаєш, саме на це розраховую і я — хоч я й наївний, як тобі добре відомо. Ти покидаєш місто. Негайно. Тобі це неважко. І тобі лишається тільки сподіватись, що зі мною після цього не станеться жодних неприємностей. Як і з тими, з ким я працююю, або з тими, з ким я спілкуюся.
— І все?
— Негайно! — скричав Вільям так гучно, що вельможний де Ворд зробив крок назад. — Чи ти вже не лише здурів, але й оглух?! Ти їдеш просто зараз, і не повертаєшся, бо якщо ти повернешся, я надрукую твої заяви, чорт забирай, дослівно!!! — із цими словами Вільям витяг із кишені «Смартгон». — Дослівно, чорт забирай! Чуєш?! І тоді тебе не відмаже навіть шановний Підступп! Тобі вистачило нахабства… Тобі вистачило дурості скористатися нашим будинком! Як ти міг! Забирайся з міста! І або оголюй меча, або… прибери… руку… з ефесу!!!
Він зупинився, почервонілий, важко дихаючи.
— Правда нарешті взулася, — вимовив він. — І тепер буде бити ногами.
Він звузив очі.
— Я сказав забрати руку з ефесу!
— Дурнику, дурнику. А я ж вважав тебе своїм достойним сином…
— Ах, так. Ледь не забув, — сказав Вільям; лють нуртувала в ньому, як у щільно зачиненому казані. — Знаєш, у гномів є один звичай… Хоча звідки тобі знати. Вони ж — нижча раса, чи не так? Але, бачиш, я знайомий з парочкою гномів, тож…
Вільям витяг з кишені оксамитового мішечка й пожбурив його батькові.
— І що ж там? — спитав вельможний де Ворд.
— Там більше двадцяти тисяч доларів, принаймні, за оцінками експертів, — сказав Вільям. — Я мав не так багато часу на те, щоб усе обдумати, але не хотів, щоб ти вважав мене шахраєм. Тож я вирішив, що краще передбати, ніж недодбати. Це має покрити всі витрати на мене — внески до школи, одяг, усе. До речі, мушу визнати, що ти переймався моїм вихованням недостатньо — якщо врахувати, яким я виріс. Але, як бачиш, я відкуповуюсь від тебе.
— Бачу-бачу. Який шикарний жест. Ти що, справді вважаєш, що родинні справи можна залагодити грішми?
— Ну-у-у… Так. Це підтверджує досвід. Грішми, землею й титулами, — сказав Вільям. — Подумай, як часто шлюб зривається тільки тому, що інша сторона не має хоча б двох із цих трьох переваг.
— Дешевий хід. Ти знаєш, про що я.
— Не впевнений, — сказав Вільям. — Зате я впевнений, що ці гроші дістались мені від людини, котра лише кілька годин тому намагалась мене вбити.
— Вбити? — в голосі Вільямового батька вперше почулись непевні нотки.
— Саме так. Ти здивований? — здивувався Вільям. — А може, коли кидаєш каменя вгору, варто наперед замислитись над тим, куди він впаде?
— Бачу, ти над цим замислюєшся, — сказав вельможний де Ворд.
Він зітхнув, ворухнув кистю, і з тіней з’явились інші тіні.
Вільям згадав, що маєтками де Вордів неможливо управляти без величезної кількості найманих робітників, котрі знаються на всіх сферах життя. Суворі дядьки в маленьких капелюхах-казанках, навчені захищати забудовників, корчувати парки, розганяти акції протесту…
— Я бачу, ти перетрудився, — сказав Вільямів батько тим часом, як постаті підходили дедалі ближче. — Гадаю, тобі потрібно… Так — здійснити морську мандрівку. Можливо, на Туманні Острови, а може, й до Острова Посту. Чи на Бангбангдук. Наскільки я розумію, юнак, що не боїться порпатись у бруді, може зробити там цілий статок. Тим часом як тут немає жодних перспектив… принаймні, для тебе.