Вільям відчув, що йому тремтять коліна. Артур вхопив його за плечі.
— От тіки не треба дивитися вниз, — сказав він. — То моя точка, ясно?
— Ви сказали, що ви не фахівець у стрибках із даху, — заговорив Вільям, намагаючись концентруватись винятково на своїх записах і не звертати уваги на обертання всесвіту, віссю якого він вочевидь був. — А в чому ви фахівець, пане Дурку?
— Та верхолаз я. Роблю покрівлі…
— Артуре Дурку, злазь негайно!!!
Артур зиркнув униз.
— О ні, вони притягли мою жінку.
— Констебль Фіггімент каже! — далеко внизу жіночка з маленьким буряковим обличчям на мить перервалася, щоб перепитати Вартового, — Каже, що ти шан-та-жу-єш усе наше місто! Придурку!
— Жінку й рогачем не перепреш, — розгублено промимрив Артур, не дивлячись на Вільяма.
— Я наступним разом твої штані сховаю, ясно?! Ану, злазь бігом, кому сказано!
Артур привітно помахав маленькій постаті.
— Три роки в щасливому шлюбі, — вимушено пояснив він. — Хоча решта тридцять два, між нами кажучи, теж були не такі вже й погані. От тільки вона геть не вміє варити капусту.
— Невже, — промимрив Вільям, і негайно впав.
До тями він прийшов, лежачи на землі. Власне, саме цього він і чекав — от тільки не чекав, що при цьому матиме неушкодженого черепа, не кажучи вже про ребра. Це означало, що він живий.
До цього ж висновку підштовхувало й обличчя капрала Гноббса, котрий споглядав його з висоти свого зросту. Вільям був певен, що провадив відносно безгрішне життя — а відтак, навряд чи мусив би зустріти на тому світі когось на кшталт капрала Гноббса. Навіть пляма пташиного лайна більше пасувала б до поліцейської форми, ніж капралове обличчя.
— З вами все гаразд, — дещо розчаровано констатував капрал Гноббс.
— Дихати важко, — вичавив Вільям.
— Я міг би провести штучне дихання, — запропонував Гноббс.
М’язи в кінцівках Вільяма скоротились настільки ж миттєво, наскільки й несвідомо, і його тіло набуло вертикального положення так швидко, що підошви ніг на мить відірвались від ґрунту.
— Все в порядку, капрале! — відрапортував він.
— Нас у Варті цього лише недавно понавчали, і я ще не мав практики…
— Я здоровий, як бугай! — заволав Вільям.
— Я практикувався сам із собою…
— Здоровий, як слон!
— Цей Дурко постійно так робить, — змінив тему капрал. — Заробляє на куриво. Всі це знають, але все одно всі були в захваті від того, як він зніс вас додолу. Це справді круто — в його віці так лазити водозливними трубами.
— Справді? — Вільям відчував у своєму шлунку пустоту.
— Хоча коли вам стало погано, то це була красота. Принаймні, з відстані в чотири поверхи. Ех, жаль, художника під рукою не було….
— Мені час їхати! — майже верескнув Вільям.
Мені час з’їхати, подумав він, поспішаючи до Осяйної вулиці. З’їхати з глузду. Якого біса я це зробив? Мені що, гроші за це платять?!
Але ж, подумав він раптом, так воно і є.
Пан Тюльпан ригнув.
— Шо далі? — спитався він.
Пан Шпилька продовжував уважно вивчати мапу Анк-Морпорку.
— Пане Тюльпане, ми ж із тобою не якісь недобиті гопи. Ми — інтелектуали. Ми вчимось, і вчимось швидко.
— То шо далі? — повторив пан Тюльпан. Він знав: рано чи пізно до нього дійде.
— Далі ми купимо маленький страховий поліс, ось що. Бо, погодься, не годиться, щоб нам рив могилу якийсь дохлий адвокат… Ага. Ось воно де, біля Академії.
— Ми купимо щось чарівне? — спитав пан Тюльпан.
— Не надто.
— Ти ж наче казав, що це місто можна трах на один тібідох?
— В усьому є свої плюси.
Пан Тюльпан вищірився.
— Мля, єдиний плюсик на цьому твоєму папірці мав би стояти на місці Мистецького Арсеналу.
— Спершу сейф, потім кайф, — сказав пан Шпилька.
— Хочу кайфу, мля!!!
— Пізніше. Можеш двадцять хвилин не перебивати?!
Мапа привела їх до Чаропарку — просто під стіни Невидної Академії. Забудова там була настільки новітньою, що в тих місцях навіть найсучасніші «хатинки», котрі отримали чимало нагород від Гільдії архітекторів, ще не почали втрачати вікна та двері.
Хоча це було так само неминуче, як утрата людьми з віком зубів та волосся.
Очевидно, про вигляд місцевості піклувалися всерйоз. Це було видно хоча б із новітніх зелених насаджень. Проте, на жаль, ця турбота не мало достатнього ефекту, позаяк значною мірою місцева нерухомість стояла на тих сумнівних ґрунтах, що їх тут віддавна називали «рухомістю».