— Мине звати Скель, — нерозбірливо прогув він. — Мині треба якась робота, бос.
— Ким ви працювали до цього? — спитав Вільям.
— Боксером, бос. Але мині ни подобалось. Весь час падав.
— Вмієте писати чи малювати? — здригнувшись, спитав Вільям.
— Ні, бос. Можу піднімати здорові каминюки. І ще можу свистіти.
— Це важливі навички, проте, боюся, ми…
Двері розчахнулися, й усередину ступив широкоплечий чоловік у шкіряному панцирі, несучи напоказ бойову сокиру.
— Шо ти про міня понаписував, га?! — спитав він, погойдуючи лезом під самісіньким носом Вільяма.
— Хто ви?
— Я Брезок-Варвар, і я…
Коли мозкові здається, що його ось-ось розітнуть навпіл, він здатен працювати з неймовірною швидкістю.
— О, якщо ви вимагаєте спростування, то вам слід звернутися до редактора відділу спростувань, уточнень та роботи з читачами, — швидко вимовив Вільям. — На щастя, пан Скель саме присутній.
— Го, це я, — життєрадісно прогув Скель, кладучи руку на плече відвідувача.
Місця на плечі вистачало лише на три його пальці.
Брезок похитнувся.
— Я токо хотів сказати, — повільно вимовив він, — шо ви написали, тіпа я бив когось столом. Но я в жизні такого не дєлав. І шо люди подумають, єслі прочитають, шо я б’юся столами? Як я буду смотрєть їм в глаза?
— Розумію…
— Я єво прірєзал! А столи — то для слабаков.
— Звичайно. Ми надрукуємо уточнення, — сказав Вільям, беручи олівця.
— А можете допісать, шо я одкусив вухо Зарізякє-Гадлі? Це всім буде інтірєсно. Вухо одкусити не так просто, як всє думають.
Коли все владналося, і Скель усівся у кріслі за дверима, Вільям та Сахариса подивились один на одного.
— Цікавий ранок видався, — сказав він.
— Я дізналась про зиму, — сказала Сахариса. — І ще — про неліцензоване пограбування ювелірної крамниці на вулиці Вправних ремісників. Звідти винесли багато срібла.
— І як ти дізналася?
— Розповів один підмайстро, — Сахариса затнулася. — Він завжди що-небудь мені розповідає, коли ми перетнемось на вулиці.
— Чудово!
— І ще, поки я на тебе чекала, у мене з’явилась ідея. Я попросила Гуніллу зробити ось це.
Вона ніяково підсунула йому по столу аркуш паперу.
— Такий напис нагорі сторінки виглядає переконливіше, — нервово сказала вона. — Як гадаєш?
— А для чого весь цей салат навколо? — спитав Вільям.
Сахариса спалахнула.
— Я спеціально попросила це вирізьбити. Невеличкі неофіційні роботи. Я подумала, що це виглядатиме, ну, шляхетніше. То… тобі не подобається?
— Дуже гарно, — поспішно сказав Вільям. — Особливо ці… ягідки.
— Грона.
— Авжеж-авжеж, саме грона. А звідки це гасло? Виглядає дуже змістовним, хоча, гм, не несе жодного змісту.
— Гадаю, просто гасло, та й годі, — сказала Сахариса.
Пан Шпилька припалив цигарку й випустив струмок диму в затхле повітря винного льоху.
— Я сказав би, що у нас виникли труднощі в спілкуванні, — сказав він. — А ми ж не просимо тебе завчити напам’ять товсту книгу чи щось таке. Просто подивись на пана Тюльпана. Хіба це так важко? Багато хто робив це без будь-якої спецпідготовки.
— Я-а-а… Здається, я з-загубив свою п-п-пляшку, — промимрив Чарлі. Під його коліньми брязкали порожні.
— Пан Тюльпан зовсім не страшний, — сказав пан Шпилька.
Про себе він мусив визнати, що це було відвертим знущанням з очевидності. Його партнер напередодні придбав косячок того, що, на запевнення дилера, було диявольським пилком, але панові Шпильці видавалося швидше порошком мідного купоросу. Коли цей порошок увійшов у реакцію зі складовими слебу, що ним пан Тюльпан підзаправився по обіді, під пахвами в пана Тюльпана почало потріскувати, одне його око стало повільно обертатись у орбіті, а з волосин у носі раз по раз зривалися іскорки.
— Тобто не такий уже й страшний, — виправився пан Шпилька. — Згадай, ти ж Правитель Ветерані. Ти не повинен пояснювати свої дії якомусь там охоронцеві. Якщо він полізе з запитаннями, просто подивись на нього.
— Ось так, — додав пан Тюльпан, чиїм обличчям пробігали спалахи.
Чарлі відсахнувся.
— Ну, можливо, не зовсім так, — сказав пан Шпилька. — Але приблизно.
— Не хочу більше! — заверещав Чарлі.