— Чоловік з вулиці Мартлбері виростив овоч неймовірної форми, — сказав він.
— Ох, хотіла б я це побачити! — промовила пані Секретова.
З дальнього кінця столу почувся дивний звук.
— З вами все гаразд, пане де Ворд? — спиталася вона, доки пан Хилько бив його по спині.
— Так-так, нічого, — вичавив Вільям. — Даруйте… Чай не в те горло потрапив.
— У тій частині міста родючі городи, — сказав пан Стельмах, мандрівний торговець насінням.
Вільям безуспішно намагався зосередитись на грінках, а довкола нього кожну замітку досліджували з благоговінням, вартим останнього релікта зниклої цивілізації.
— Невідомі пограбували крамаря, погрожуючи ножем, — продовжив пан Борошнюк.
— Скоро ми не почуватимемось у безпеці навіть у власних ліжках, — сказала пані Секретова.
— Щось я, одначе, не думаю, що це — найхолодніша зима за цілі сто років, — сказав пан Стельмах. — Десять років тому була набагато гірша. Я тоді ледь не розорився.
— Так написано в газеті, — сказав пан Борошнюк таким тоном, яким говорять, викладаючи на стіл козирного туза.
— А цей чудернацький некролог, котрий ви щойно прочитали? — сказала пані Секретова. — Я не впевнена, що це нормально — обговорювати те, що небіжчик робив уже після своєї смерті.
Пан Довгошахт, гном за походженням та ювелір за фахом, узяв собі ще одну грінку.
— У всіх свої інтереси, — флегматично зауважив він.
— В цьому місті дійсно забагато різного народу, — сказав пан Вітренко, котрий працював десь у релігійному бізнесі. — Проте зомбі хоча б люди. Без образ.
Пан Довгошахт слабко всміхнувся, намазуючи грінку маслом. Вільям подумав, що ніколи не любив людей, котрі говорять «без образ». Можливо, тому, що легше сказати «без образ», ніж намагатись справді нікого не образити.
— Гадаю, нам треба рухатись у ногу з часом, — сказала пані Секретова. — Сподіваюсь, той бідолаха знайде свого годинника.
Коли Вільям прийшов до друкарні, виявилось, що пан Гарі вже там. Він схопив Вільяма за руку і став її несамовито трусити.
— Неймовірно, пане, неймовірно! — заговорив він. — Як ви це зробили? Це якісь чари! Ви написали про мого годинника в своїй газеті, і хай мене грім поб’є, коли я, прийшовши додому, не знайшов його в кишені другого жилета! Хай боги благословлять вас і всіх ваших співробітників!
Коли Вільям зайшов, Вернигора повідомив йому останні новини. Було продано вже вісімсот сьогоднішніх примірників «Часу». З розрахунку по п’ять пенсів за кожен Вільямова частка досягала шістнадцяти доларів. У вигляді гори монеток ця сума здавалася справді великою.
— Це якесь божевілля, — сказав Вільям. — Ми ж просто пишемо!
— Є й невеличкі проблеми, хлопче, — сказав Вернигора. — Ти не збираєшся підготувати ще один випуск на завтра?
— О боги, сподіваюсь, ні!
— А то маю для тебе тему, — похмуро мовив гном. — Я чув, що Гільдія граверів уже встановлює свій власний верстат. За ними стоять великі гроші. Коли вони почнуть виходити, ми вилетимо з бізнесу, як корок із пляшки.
— А вони можуть?
— Звичайно. Вони ж так і так користаються верстатами. Шрифт зробити неважко, особливо коли маєш стільки граверів… Тож вони справді можуть організувати все на найвищому рівні. Чесно кажучи, ми просто не подумали, що вони візьмуться за це так скоро.
— Нічого собі.
— Молодші члени Гільдії знайомі з продукцією, яка надходить з Омнії та Агатійської імперії. Скидається на те, що вони просто чекали нагоди. Я чув, що вчора ввечері вони провели спеціальне засідання. З деякими змінами в керівництві Гільдії.
— Мабуть, те ще було видовище.
— Тому якщо ти хочеш продовжувати випуск газети…
— Мені не потрібні всі ці гроші! — заволав Вільям. — Гроші породжують проблеми!
— Ми могли би продавати «Час» дешевше, — сказала Сахариса, дивно подивившись на нього.
— Ми лише заробимо ще більше грошей, — засмучено сказав Вільям.
— Ми могли б… більше платити розносникам, — сказала Сахариса.
— Навряд, — сказав Вернигора. — Все одно ніхто не може випити скипидару більше, ніж поміщається в шлунок.
— Проте ми будемо хоча б упевнені, що вони матимуть пристойну їжу, — припустила Сахариса. — Рагу з м’ясом, чи щось таке.
— Але я навіть не маю ніяких новин для… — Вільям затнувся. Це ж було зовсім не так!
Новини — це те, що розміщує газета, хіба ні? Тобто те, що є новинами, потрапляє на шпальту. Але звідси випливає, що те, що потрапляє на шпальту — і є новинами! І це — правда.