Собака, що сидів перед Вільямом, теж не був схожий на пса, що от-от заговорить — зате він був дуже схожий на пса, що от-от вилається.
Що ж до подібних історій, то їм, схоже, не було кінця-краю. Дехто клявся всім святим, що в місті інкогніто мешкає давно зниклий нащадок династії Анк. Вільям чітко відчував, що дехто дуже хотів би, щоб так воно й було. Ще одна стара казочка стосувалась перевертня, що нібито працює у Варті. Донедавна Вільям посміявся б із неї, проте останнім часом його став брати сумнів. Зрештою, працював же в «Часі» вампір…
Він втупився в стіну, гризучи кінчик олівця.
— Мені треба зустрітися з командором Ваймзом, — нарешті сказав він. — Це краще, ніж ховатися.
— Нас тут запросили на купу заходів, — подала голос Сахариса, піднімаючи погляд від паперів. — Хоча яке там «запросили»… Леді Селашіль наказала нам відвідати її бал, що відбудеться наступного тижня в четвер, і написати про це щонайменше п’ятсот слів, які ми безумовно дозволимо їй прочитати перед випуском номера.
— Гарна ідея, — гукнув Вернигора через плече. — На балах багато гостей з відомими іменами, а…
— …а газети купують заради імен, — завершив Вільям. — Я знаю. Хочеш піти?
— Я? Але ж мені нічого вдягти! — сказала Сахариса. — Сукня, в якій можна піти на таку подію, обійдеться доларів у сорок. А ми не можемо стільки витратити.
Вільям завагався. Тоді сказав:
— Ти могла б встати?
Вона спалахнула.
— Для чого?
— Мені треба побачити твій розмір… Ну, твої розміри.
Вона піднялась і нервово покрутилась. Від верстата почулось кілька посвистувань і низка непридатних до перекладу коментарів гномською.
— Годиться, — вирішив Вільям. — Давай так: якщо я дістану тобі справді гарну сукню, ти зможеш домовитись із ким-небудь, щоб її трошки розшили? Можливо, треба буде дещо збільшити в… ну, в верхній частині.
— Яку ще сукню? — з підозрою спитала вона.
— Моя сестра має сотні вечірніх суконь, а сама весь час проводить у заміському палаці, — пояснив Вільям. — Останнім часом моя родина до міста не приїздить. Тож я ввечері дам тобі ключі від нашого міського будинку, і ти зможеш вибрати собі щось на власний смак.
— А вона не буде проти?
— Ймовірно, вона просто нічого не помітить. В будь-якому разі, гадаю, вона була б вражена думкою, що сукня може коштувати всього лише сорок доларів. Тож не переймайся.
— Міський будинок? Заміський палац? — повторила Сахариса, демонструючи питому журналістську рису помічати саме ті слова, які співбесідник сподівався зробити якнайнепомітнішими.
— Моя родина заможна, — сказав Вільям. — Я — ні.
Вийшовши на вулицю, він кинув погляд на дах будинку навпроти, де стирчала якась дивна башточка. Придивившись, Вільям помітив на тлі надвечірнього неба силует шпичакуватої голови.
Це була горгулья. Вільям звик бачити їх у місті то тут, то там. Часом одна з них могла непорушно лишатись на місці місяцями. Побачити, як вони пересуваються дахами, можна була вкрай рідко. Але так само рідко їх можна було побачити в районах на кшталт цього. Горгульї полюбляли високі кам’яниці з багатьма ринвами й архітектурними дрібничками, що приваблювали голубів. Навіть горгульям треба щось їсти.
Крім того, далі вулицею щось відбувалося. Біля одного зі старих складів стояло кілька возів, і всередину вже носили якісь решітчасті скрині.
Дорогою через міст до Кварталу Псевдополя Вільям помітив ще кількох горгулій. І кожна з них повертала голову йому вслід.
В черговій частині за столом сидів сержант Щебнь. Він здивовано подивився на Вільяма.
— Шоб мене, ви швидко. Всю дорогу бігом бігли, чи як?
— Про що ви?
— Пан Ваймз послав по вас тільки зо двоє хвилин як, — зловтішно повідомив Щебнь.
Вільям піднявся сходами й постукав у двері, які одразу відкрились.
Командор Ваймз підняв погляд з-за столу. Його очі звузились.
— Ну-ну, ви швидко, — сказав він. — Бігли всю дорогу, авжеж?
— Ні, командоре. Я прийшов, сподіваючись поставити вам кілька питань.
— Як люб’язно з вашого боку, — промовив Ваймз.
В повітрі гостро відчувався настрій останніх митей мирного селища, де жінки ще спокійно перуть, а коти сплять на сонці — але ось-ось поруч прокинеться вулкан, і розпечений попіл поховає сотні душ.
— Отже… — почав Вільям.
— Навіщо ви це зробили? — спитав Ваймз.
Вільямові було видно, що на столі перед командором лежить примірник «Часу». Він навіть бачив заголовки.