— На жаль, кредо пана Тюльпана — садизм, — сказав пан Шпилька, запалюючи сигарету.
Він підняв з землі фужери й узявся критично їх вивчати, у той час як за його спиною продовжували лунати звуки, якими зазвичай супроводжується процес перетворення м’яса на відбивну.
— Тц-тц-тц… Дешеве скло, який там кришталь, — сказав він. — І кому можна вірити в наші дні? Просто серце крається.
Тіло грабіжника гупнуло об землю.
— Думаю, я візьму шашличний набір, — сказав пан Тюльпан, переступаючи через тіло.
Він розірвав коробку й витяг з неї синьо-білого фартуха, якого уважно оглянув.
— «Убий кухаря!», — вигукнув він, накидаючи його через голову. — Агов, це ж класний прикид. Мені таки треба завести якихось, мля, друзів, щоб мої шашлики стали предметом їхніх, мля, заздрощів. А як щодо тих ваучерів?
— В таких штуках ніколи немає нічого хорошого, — сказав пан Шпилька. — Це просто спосіб впарювати товар, який нікому не потрібен. Ось… «Знижка на 25 % у «Капустяному замку» Фарбі!», — він відкинув буклет вбік.
— Теж непогано, — сказав пан Тюльпан. — Він ще мав двадцятку при собі, тож ми, мля, у виграші.
— І все ж я буду радий, коли ми покинемо це місто, — сказав пан Шпилька. — Воно надто збочене. Тільки шугнем одного дохляка.
— Йоть! Ґуть!
Крики продавця газет дзвеніли над сутінковою площею, коли Вільям повертався на Осяйну вулицю. Торгівля, як він міг бачити, тривала успішно.
Лише випадково, проходячи повз одного з покупців, він помітив заголовок: «Жінка народила кобру».
Невже Сахариса самостійно зробила ще один випуск? Він підбіг до продавця.
Це не був «Час». Назва великим шрифтом — значно кращим, ніж зроблений гномами — проголошувала:
— Що це?! — гукнув Вільям продавцеві, чий соціальний статус був вищий за Ронів хіба що на кілька шарів бруду на обличчі.
— Яке ще «це»?
— Ось це ще «це»! — ідіотське інтерв’ю з Тулумбасом лишило Вільяма дуже роздратованим.
— Не до мене, начальник. Я отримую пенні з кожного продажу, ото і все, шо я знаю.
— «Суповий дощ у Геної»? «Курка тричі знеслася під час урагану»? Звідки всі ці нісенітниці?!
— Слухайте, начальнику, якби я був грамотний, я не став би промишляти цими папірцями, еге ж?
— Ще одна газета! — промовив Вільям. Він опустив очі до напису дрібним шрифтом внизу єдиної сторінки (хоча в цій газеті навіть дрібний шрифт був не таким уже й дрібним). — На Осяйній вулиці?!
Він згадав робітників, що метушилися довкола старого складу. Це ж Гільдія граверів, чи не так? Вони вже мали верстати, і, безумовно, мали гроші. Втім, два пенси — це була смішна ціна навіть за цей єдиний аркушик… маячні. Якщо продавець отримує пенні, яким боком заробляє видавець?
І тут він зрозумів: справа не в заробкові. Справа в тому, щоб розорити «Час».
Великий біло-червоний знак «Сенсацій» уже висів навпроти «Відра». На вулиці скупчилось ще більше возів.
З-за стіни за вулицею спостерігав один із гномів Вернигори.
— Там уже три верстати, — повідомив він. — Бачили їхню продукцію? Вони підготували випуск усього за півгодини!
— Так, але це лише одна шпальта. І там усе — вигадки.
— Що, справді? Навіть про кобру?
— Готовий закластись на тисячу доларів, — Вільям пригадав, що примітка маленьким шрифтом повідомляла, нібито це сталось у Ланкрі, й переглянув свою попередню оцінку. — Принаймні, на сотню.
— Це ще не головна біда, — сказав гном. — Вам краще зайти.
Всередині звично рипів верстат, але більшість гномів вештались без діла.
— Хочеш заголовки останніх новин? — спитала Сахариса, коли Вільям увійшов.
— Було б непогано, — відповів він, сідаючи за свій захаращений стіл.
— «Гравери пропонують гномам за верстат тисячу доларів».
— О ні…
— «Вампіра-іконографіста та спеціального кореспондента спокушають зарплатнею в п’ятсот доларів», — продовжила Сахариса.
— Ох.
— «У нас конкретна дупа з папером».
— Що?!
— Це дослівна цитата з пана Вернигори, — пояснила Сахариса. — Не буду стверджувати, ніби точно знаю, що це значить, але мені відомо, що паперу вистачить тільки на один випуск.
— А за нову партію правлять уп’ятеро дорожче, ніж раніше, — сказав Вернигора, підходячи. — Все скупили гравери. Як каже Король — попит і пропозиція!
— Король? — Вільям здійняв брови. — Ви кажете про Короля?
— Ну так, Короля Золотої Ріки, — сказав гном. — Що ж, узагалі-то ми могли б заплатити нову ціну, але якщо ті, через дорогу, продаватимуть свої папірці по два пенси, ми практично нічого не заробимо.