— У мене сьогодні не кращий день, — сказав пан Шпилька у простір. — А пан Тюльпан потерпає від нерозв’язаних внутрішніх конфліктів. Запитання є?
У напівмороці піднялась напіввидна рука.
— Якого кухаря? — спитав голос.
Пан Шпилька вже відкрив рота для відповіді, коли раптом поглянув на свого напарника. Той саме вивчав широку експозицію наявних у барі напоїв. Мало хто знає рецептуру всіх коктейлів на світі. Рецептура ж більшості коктейлів у «Бірсі» вразила б і найкращого знавця.
— Написано: «Убий кухаря!», — пояснив голос. — Якого кухаря?
Пан Тюльпан увігнав два довгих шампури в стійку шинквасу, де вони й лишились стирчати, вібруючи.
— А які у вас є? — спитав він.
— Я тільки кажу, що гарний фартух, — сказав голос з напівмороку.
— Предмет заздрості для всіх моїх друзів, мля, — прогарчав пан Тюльпан.
Пан Шпилька ніби почув, як невидимі в темряві відвідувачі подумки підраховують можливу кількість друзів пана Тюльпана. Якщо хтось із них рахував на пальцях, йому вочевидь не довелося знімати черевики.
— Ясно, — сказав голос.
— Гаразд. Ми не хочемо створювати проблем, — сказав пан Шпилька. — Принаймні, не настільки. Нам просто потрібен перевертень.
Новий голос із напівмороку спитав:
— Навіщо?
— Є робота, — сказав пан Шпилька.
З темряви почувся приглушений сміх, і вперед виткнулась постать розмірами з пана Шпильку. На її голові видніли загострені вуха, а шерсть явно вкривала її до самісіньких кісточок. Жмутки шерсті стирчали з дірок у поношеній сорочці, і така ж шерсть їжачилась на руках.
— Я напівперевертень.
— А ще напівхто?
— Дуже смішно.
— Ти знаєш собачу мову?
Самопроголошений напівперевертень озирнувся на невидиму аудиторію, і пан Шпилька вперше відчув укол тривоги. Зовнішність пана Тюльпана, чиє око вже почало повільно обертатися в орбіті, а вени на лобі напружувались усе більше, не справляла звичного ефекту. В темряві чулось підозріле шарудіння. Пан Шпилька також заклався б, що чує смішки.
— Ну, знаю, — сказав перевертень.
А щоб тебе, подумав пан Шпилька. Одним звичним рухом він вихопив свій пістолет-арбалет і прицілився перевертневі просто межи очі.
— Вістря зі срібла, — сказав він.
Швидкість рухів опонента його вразила. Мить — і його горло схопила дужа п’ятірня. До шкіри притиснулись п’ять гострих пазурів.
— Вістря з органіки, — сказав перевертень. — Перевіримо, хто натисне швидше?
— Давай, — сказав пан Тюльпан, котрий теж щось стискав у руці.
— Це проста виделка, — сказав перевертень, ледве кинувши в той бік поглядом.
— Хочеш побачити, як вона швидко, мля, літає? — поцікавився пан Тюльпан.
Пан Шпилька спробував ковтнути, але зумів лише наполовину. Він знав, що мертві пальці не такі швидкі, як живі, але до дверей у будь-якому разі було не менше десяти кроків, і ця відстань, здавалося, більшала з кожним ударом серця.
— Гей, — сказав він. — В цьому немає потреби. Чого б нам усім не розслабитись? До речі, мені було б значно легше говорити, якби ти набрав нормальної форми…
— Без проблем, чуваче.
Перевертень зморщився і задрижав, анітрохи, одначе, не послаблюючи пальців на шиї пана Шпильки. Обличчя, риси якого почали жмакатися докупи, мінилось так страшно, що пан Шпилька, котрий за інших обставин добряче потішився б із такого видовища, цього разу мусив відвести погляд.
Це дозволило йому побачити тінь співрозмовника на стіні. Всупереч очікуванням, вона збільшувалась. Як і її вуха.
— Шось не так? — спитав перевертень.
Вирослі зуби помітно заважали йому говорити. Запах його дихання був навіть гіршим, ніж запах одягу пана Тюльпана.
— Мені здається, — вичавив пан Шпилька, встаючи навшпиньки, — що ми помилились адресою.
— Мені теж.
Біля шинквасу пан Тюльпан багатозначно зніс горло першій-ліпшій пляшці.
В приміщенні знову запала моторошна тиша: присутні подумки підбивали баланс можливих здобутків і втрат на найближче майбутнє.
Пан Тюльпан розбив пляшку об власного лоба. Здавалося, він зовсім не звертає уваги на навколишній світ. Просто у нього в руках опинилася пляшка, яка більше була йому не потрібна, а ставити її на шинквас означало витрачати зайві зусилля на координацію рухів.
Присутні перепідбили баланс.
— Він — людина? — спитався перевертень.
— Ну, «людина» — це тільки слово, — сказав пан Шпилька.
Він відчув, як непереборна сила починає хилити його до підлоги.
— Гадаю, нам краще піти, — обережно сказав він.