Тут — і зараз — він був цілком вільний. Черговий випуск поклали до ліжечка, йому підіткнули ковдру і розповіли вечірню казку. Його було випущено. Вуличні торгівці, лаючись і спльовуючи, вже поверталися по нові примірники; вони тягли за собою візочки та штовхали перед собою тачки, якими розвозили газети. Звісно, десь за годину пащека верстата зголодніє знов, і він знову муситиме штовхати на гору величезну брилу, як той міфічний персонаж… як же там його звали?
— Хто був той герой, котрого прирекли котити на гору важкий камінь, який щоразу біля самісінької верхівки зривався вниз? — спитався він.
Сахариса не підвела погляду.
— Хтось, кому не завадила б тачка? — сказала вона, з силою сколюючи якісь папери.
Від Вільяма не сховались у її голосі нотки людини, якій належить переробити ще цілу купу неприємної роботи.
— Над чим ти працюєш?
— Над репортажем з «Анк-Морпоркського товариства реабілітації тяжкохворих за допомогою гри на баяні», — відповіла вона, швидко роблячи позначки.
— Там щось негаразд?
— Так. Пунктуація. Тобто її нема. Гадаю, нам варто замовити запасний комплект ком.
— Так навіщо ти з ним морочишся?
— Тут названо двадцять шість осіб.
— І всі — баяністи?
— Так.
— І вони це витримують?
— Їх же ніхто не змушує. О, між іншим, ще — на Брод-Веї сталась велика аварія. Перекинувся фургон, з якого висипалося кілька тонн борошна, це налякало коней, впряжених у віз зі свіжими яйцями, а поруч стояла цистерна з молоком… Як тобі такий варіант заголовка?
Вона підняла аркуш, на якому було написано:
Вільям дивився на напис. Так. Певним чином він містив усе. Чорний гумор бив у точку. Це було саме те, що треба, щоб забезпечити чимало веселощів у їдальні пані Секретової.
— Прибери другий знак оклику, — сказав він. — В усьому іншому, гадаю — досконало. Де ти про це почула?
— О, заходив констебль Фіггімент і розповів, — сказала Сахариса. Вона опустила очі й без потреби переклала кілька паперів. — Чесно кажучи, мені здається, що він трохи до мене небайдужий.
Крихітна, досі майже непомітна частинка Вільямового его раптом напружилась. Схоже, чимало молодих чоловіків з радістю повідомляли Сахарисі ту чи іншу інформацію. Він почув власний голос:
— Ваймз проти того, щоб будь-хто з його офіцерів спілкувався з нами.
— Авжеж, але, гадаю, розповідь про перекинутий фургон із борошном не рахується?
— Так, але…
— В будь-якому разі, що я можу вдіяти, коли молоді чоловіки прагнуть повідомляти мені ту чи іншу інформацію?
— Звісно, але…
— І в будь-якому разі, на сьогодні це все, — Сахариса позіхнула. — Я йду додому.
Вільям підвівся так швидко, що обдер коліна об край столу.
— Я тебе проведу, — сказав він.
— Який жах, уже чверть на восьму, — говорила Сахариса, вдягаючи пальто. — Чому ми мусимо стільки працювати?
— Тому що верстат ніколи не спить, — відповів Вільям.
Коли вони вийшли в тишу темної вулиці, він замислився, чи мав Правитель рацію щодо верстата. У верстаті таки було щось… примушуюче. Він був подібний до собаки, котрий не зводить із вас очей, доки ви його не нагодуєте. До потенційно небезпечного собаки. Собаки кусають людей, подумав Вільям. Але це — не новини. Це — жовтуха.
Сахариса дозволила провести себе до початку вулиці й зупинилась.
— Якщо тебе побачать зі мною, дідусь опиниться в незручному становищі, — сказала вона. — Я знаю, це смішно, але… сусіди, розумієш? І вся ця Гільдія…
— Я все розумію. Кхм.
Повітря між ними загусло — на мить, протягом якої вони дивились одне на одного.
— Не знаю, як би це сказати, — почав Вільям, знаючи, що рано чи пізно це має бути сказано. — Розумієш, ти, звісно, дуже приваблива дівчина, проте ти — не мого типу.
Вона обдарувала його найневиразнішим поглядом, який він тільки бачив, після чого сказала:
— Ти витратив на це повідомлення чимало слів, і мені слід тобі подякувати.
— Я просто подумав, що ми, ти і я, стільки часу проводимо разом…
— Та ні, я рада, що хтось із нас нарешті це сказав, — промовила вона. — Мабуть, на тобі, з твоїм умінням так гарно говорити, дівчата просто гронами виснуть? До завтрього.
Він дивився, як вона йшла до свого дому. За якийсь час у горішньому вікні засвітилася лампа.
Швидким бігом він повернувся до свого помешкання — достатньо пізно, щоб дістати Осудливий Погляд від пані Секретової, але не настільки пізно, щоб отримати відмову від їдальні; ті, хто запізнювався регулярно, мусили вечеряти за столом у кухні.