— Я завжди вважав його жорсткою й брутальною людиною, — сказало крісло.
— Саме так. І саме тому, що він теж себе таким вважає, він завжди діє за правилами. В будь-якому разі, збори Гільдій відбудуться вже завтра.
— Хто стане новим Патрицієм? — спитало крісло.
— Це стане предметом всебічного обговорення з виваженим урахуванням всіх без винятку точок зору, — сказав пан Підступп. Його голосом можна було змащувати годинники.
— Пане Підступп!
— Так?
— Із нами це не пройде. Патрицієм буде Нікчемський, чи не так?
— Пан Нікчемський, безумовно, користується повагою багатьох впливових громадян, — сказав адвокат.
— Чудово.
Продовження розмови повисло у затхлому повітрі.
Ніхто не сказав: «Чимало наймогутніших мешканців міста завдячують своїм становищем Правителеві Ветерані».
І ніхто не відповів: «Звичайно. Але для тих, хто любить владу, вдячність є товаром із дуже коротким терміном придатності. Ті, хто любить владу, воліють мати справу з об’єктивними обставинами. Вони ніколи не спробували б скинути Ветерані, але якщо він піде, вони діятимуть прагматично».
Ніхто не спитав: «Чи виступатиме хтось на захист Ветерані?».
Ніхто не відповів: «О, всі і кожен! Вони казатимуть: бідака… це все від перенапруження на службі… Вони твердитимуть: в тихому болоті чорти мешкають… Вони скажуть: авжеж… треба помістити його кудись, де він не завдасть шкоди собі чи іншим, чи не так? Вони запропонують: можливо, варто встановити йому невеличку статую? Вони визнають: ми повинні щонайменше закрити слідство проти нього — адже ми багато чим йому завдячуємо… Вони підсумують: ми повинні дивитись у майбутнє! І ось так, без зайвого галасу, й відбудуться зміни».
Ніхто не завершив: «Убити репутацію — яка чудова ідея! Звичайне вбивство спрацьовує лише один раз, а це працюватиме щодня».
Натомість одне з крісел сказало:
— Цікаво, чи не спробує вельможний Дауні або й той же пан Болотник…
Інше крісло відповіло:
— О, та киньте! Навіщо це їм? Набагато зручніше діяти за нашим планом.
— Це так. Пан Нікчемський має всі необхідні якості.
— Чоловік з хорошої сім’ї.
— Дослухається до думки простих людей.
— Сподіваюсь, не тільки простих людей?
— О, що ви. Він завжди готовий прийняти розумну пораду. Від компетентних… кіл.
— Йому знадобиться чимало таких порад.
Ніхто не сказав: він — бездарна маріонетка.
— Так чи інакше, Варту слід буде припнути на короткий повідок.
— Не турбуйтесь. Ваймз робитиме те, що накажуть. У нього немає виходу. Нікчемський буде не менш легітимним Патрицієм, ніж Ветерані. А Ваймз являє собою тип людини, котра повинна мати боса, оскільки це дає легітимність їй самій.
Підступп кашлянув.
— Це все, джентльмени? — спитав він.
— Як щодо «Часу Анк-Морпорку»? — поцікавилось крісло. — З цього боку вимальовується невелика проблема, чи не так?
— Їх сприймають як розвагу, — сказав пан Підступп. — І не сприймають всерйоз. Наклади «Сенсацій» уже вдвічі вищі, і це лише за один день. Причому «Час» недофінансовується. І їм нічим покривати дефіцит.
— Цікава історія була в «Сенсаціях» — про ту жінку й змію, — сказало інше крісло.
— Справді? — сказав пан Підступп.
Тим часом крісло, що заговорило про «Час», ще не завершило своєї думки.
— Мені було б спокійніше, якби кілька вправних хлопців розтрощили їхній верстат, — сказало воно.
— Це приверне увагу, — заперечило ще одне крісло. — А їм саме увага й потрібна. Кожен… писака на таке просто молиться.
— Ну, якщо ви наполягаєте…
— Я й не думав наполягати. Але «Час» закриється, — сказало крісло, і це було саме те крісло, до якого дослухались усі інші. — В юнакові ще забагато ідеалізму. Йому ще належить зрозуміти, що те, в чому суспільство зацікавлене, і те, що суспільству цікаво — це зовсім різні речі.
— Даруйте?
— Я маю на увазі, панове, що читачі, можливо, високо цінують його талант, але купують усе-таки «Сенсації». Бо вони цікавіші. Чи казав я вам коли-небудь, пане Підступп, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу?
— Дуже багато разів, ваша вельможносте, — відказав Підступп з лише дещо більш ядучою, ніж зазвичай, ввічливістю. Зауваживши це, адвокат одразу додав: — Безумовно, це і справді влучний вираз.
— Чудово, — зневажливо чмихнуло найповажніше крісло. — Не спускайте очей з наших… виконавців, пане Підступп.
Храм Ома на вулиці Дрібних божеств огорнула ніч, і тільки в ризниці блимав єдиний вогник. Це була свічка, що стриміла зі свічника, густо помережаного надзвичайно вибагливим орнаментом. Свічка, на свій штиб, надсилала молитву небесам. Ця молитва, в категоріях Євангелія від Злодюжок, проголошувала: «Не дай же нікому узріти, як ми тиримо це добро».