Пан Шпилька порпався у стінній шафі.
— Не можу знайти нічого під твій розмір, — сказав він. — Схоже… О, ні. Послухай, ладан використовують для воскуріння!
Тюльпан чхнув, розстрілявши протилежну стінку сандаловим шротом.
— Міг би, мля, раніше сказати, — пробурмотів він. — У мене і трохи паперу є.
— Знову нанюхався засобу для чищення казанів? — сердито сказав пан Шпилька. — Ти повинен бути в нормі, ясно тобі? Коротше, ось єдине, що тобі більш-менш пасуватиме…
Двері рипнули, і в приміщення увійшов низенький підстаркуватий жрець. Пан Шпилька інстинктивно вхопився за важкий свічник.
— Перепрошую, ви, е-е-е, на опівнічну службу? — здивувався старий, кліпаючи на світло.
Тепер руку пана Шпильки, що вже здійняв був свічник, спинив пан Тюльпан.
— Ви що, здуріли? Ви нормальна людина? — просичав він.
— Що таке? Ми ж не можемо дозволити, щоб він…
Пан Тюльпан вихопив срібного кийка з руки напарника.
— Та ви погляньте, мля, сюди. Га? — сказав він, ігноруючи ошелешеного жерця. — Це ж геніальний Селліні! П’ятсот років! Подивіться на цю різьбу! Мля, та для вас же це всього лише п’ять фунтів срібла!
— Насправді, е-е-е, це Футокс, — вставив жрець, чиє мислення ніяк не могло набрати потрібної швидкості.
— Що? Учень? — здивувався пан Тюльпан; від подиву він навіть припинив обертати очима.
Тюльпан перевернув свічник і подивився на підставку.
— Гей, і правда! Тут печатка Селліні, але є й маленьке «f». Вперше, мля, бачу його ранню роботу. Він, мля, теж був чудовим ювеліром — просто ганьба, що в нього було таке дебільне прізвище. Знаєте, преподобний, скільки за це можна було б виручити?
— Ми сподівались доларів на сімдесят, — із надією сказав жрець. — Ми знайшли це в старих меблях, що їх заповідала церкві одна старенька леді. Власне, ми тримали його тільки з сентиментальності…
— У вас лишилась скринька, в якій він лежав? — спитав пан Тюльпан, продовжуючи крутити свічника в руках. — Цей майстер робив чудові подарункові скриньки. З вишневого дерева.
— Е-е-е… ні, не думаю…
— От мля.
— Е-е-е… але ж цей свічник усе ще чогось вартий? Здається, у нас десь був ще один…
— Якщо знайти зацікавленого колекціонера, можна отримати тисячі чотири, — сказав пан Тюльпан. — Але, гадаю, якщо знайти другий свічник, можна отримати тисяч дванадцять. Футокс тепер страшенно, мля, популярний.
— Дванадцять тисяч! — пробелькотів жрець. В його очах промайнув відблиск смертного гріха.
— Чи й більше, — кивнув пан Тюльпан. — Пречудова робота. Я просто щасливий тримати її в руках. — Він із докором поглянув на пана Шпильку. — А ви хотіли використати це як важкий тупий предмет.
Він благоговійно поставив свічник на стіл і обережно протер його рукавом. А тоді з розвороту вперіщив жерця кулаком по голові. Той зі стогоном осів.
— І таку річ вони, мля, тримали у звичайній шафі, — сказав він. — Чесне слово, хочеться плюватись!
— Хочеш забрати? — спитав пан Шпилька, пхаючи одяг до торби.
— Ха. Не сумніваюсь, що будь-який барига в цих місцях просто пустить його на переплавку. Я, мля, такого гріха на душу не візьму. Давай уже знайдемо того, мля, собаку і заберемось із цього болота. Воно мене реально пригнічує.
Вільям упав, очуняв і безтямно подивився на стелю.
Двома хвилинами пізніше на кухні з’явилась пані Секретова, озброєна лампою, коцюбою та, що найважливіше, бігуді у волоссі. Подібна комбінація гарантувала перемогу над будь-яким непроханим гостем, за винятком хіба що найсильніших натур.
— Пане де Ворд! Що ви робите? Середина ночі!
Вільям підвівся і поглянув на відчинену шафу.
— Даруйте, пані Секретова, я перекинув каструлі. Я все відшкодую. Але де ж терези?
— Терези?!
— Терези! Кухонні терези! Де вони?
— Пане де Ворде, я…
— Де бісові терези, пані Секретова? — у відчаї скрикнув Вільям.
— Пане де Ворде! Що ви собі дозволяєте?
— Пані Секретова, доля всього міста — на шальках терезів!
На зміну її гніву повільно приходила розгубленість.
— На моїх терезах?
— Так! Тобто — може опинитись!
— Ну, гм… Взагалі-то вони на буфеті, за торбочкою з борошном. То ви кажете, доля всього міста?
— Цілком можливо! — запхавши до кишені важкі мідні гирьки, Вільям відчув, як вони відтягли полу його куртки.