— В цілому, так. Ні, не ворушись. Стій там, де я тебе бачу, і все буде добре.
Вільям поміркував над цим.
— Так, але якби я стояв там, де ви мене не бачите, все було б іще краще.
Хтось зітхнув.
— Слухай, давай зустрінемось на середині… Ні! Стій!
— Але ж ви сказали…
— Просто стій на місці, мовчи і слухай!
— Гаразд.
— Я чув пр-ро місцеперебування певного собаки, котрий багато кого цікавить, — повідомив таємничий голос.
— А. Он що. Так, його шукає Варта. І що? — Вільямові здалося, що він розрізняє в мороці дещо темнішу масу. Більше того — він відчув Запах, незважаючи навіть на загальну атмосферу стаєнь.
— Рон? — сказав він.
— Я що, говорю, як Рон? — спитав голос.
— Не… не дуже. Тож із ким маю честь?
— Можеш звати мене… Кость{21}.
— Кость?
— Щось не так?
— Та наче ні. Чим можу служити, пане Костю?
— Пр-рипустімо, хтось знає, де той бідолашний песик, але не хоче мати спр-рав із Вартою, — сказав голос Костя.
— Чому?
— Припустімо, Варта може спричинити ускладнення в житті певної особи. Це — одна з пр-ричин.
— Гаразд.
— Припустімо також, що містом вештаються негідники, котр-рі дуже хотіли б, аби бідолашний песик ніколи нічого не розповів. І навіть Варта може його не захистити. Варті ж собаки все одно.
— Справді?
— О, так, Варта думає, що собаки зовсім не мають пр-рав. І це — ще одна причина.
— Є й третя причина?
— Так. Я читав в газеті про винагор-роду.
— А. І що?
— Там була помилка. Написано — двадцять п’ять доларів, а тр-реба — сто.
— Он як. Розумію. Але звести на пси цілих сто доларів — це забагато, пане Костю.
— Не на цього пса, якщо ти мене розумієш, — заперечила темрява. — Цей пес має що р-розказати.
— Та невже? Певно, це — знаменитий на весь Анк-Морпорк пес, що вміє розмовляти?
Кость загарчав.
— Собаки не вміють р-розмовляти, це всі знають. Але є ті, хто розуміють собачу мову.
— Тобто перевертні?
— Пр-риблизно такого р-роду.
— Але єдиний перевертень, якого я знаю, працює у Варті, — сказав Вільям. — Тобто ви пропонуєте мені сплатити вам сотню тільки за те, щоб я мав можливість передати Гава Варті?
— Ти ж знайшов спільну мову з Ваймзом, хіба ні? — спитав Кость.
— Але ж ви сказали, що не довіряєте Варті. Як вам відомо, я завжди слухаю, що мені кажуть.
Кость хвильку помовчав. Тоді сказав:
— Гар-разд. Собака та перекладач. Сто п’ятдесят доларів.
— Те, що може розказати цей собака, має відношення до подій у палаці кілька днів тому?
— Можливо, можливо. Дуже навіть можливо. Можливо, це саме так і є.
— Я хочу бачити, з ким я розмовляю, — оголосив Вільям.
— Неможливо.
— От біда, — сказав Вільям. — Що ж, ви мене переконали. Я просто піду, візьму сто п’ятдесят доларів, чом би й ні, принесу їх сюди й віддам вам, еге ж?
— Гарна думка.
— Неможливо.
— О, то ти мені не віриш? — сказав Кость.
— Саме так.
— Гм… Припустімо, я р-розкажу частину інформації за спасибі. Так би мовити, дам лизнути ескімо.
— Далі.
— Це не Ветер-рані порізав того чоловіка. Це був інший чоловік.
Вільям занотував це, а потім перечитав.
— І що це дає? — сказав він.
— Це важливо. Навряд чи багато хто про це знає.
— Бо тут нічого знати! Є описання того чоловіка?
— У нього на литці собачий укус, — сказав Кость.
— Завдяки цьому його легко буде впізнати на вулиці, правда ж? От тільки що мені робити — потайки задирати перехожим холоші?
Голос Костя видався ображеним.
— Все чесно, я дав тобі новини. Якщо вони з’являться в газеті, це стур-рбує певних осіб.
— Авжеж — вони турбуватимуться, чи не з’їхав я з глузду! Ви повинні розповісти мені щось серйозніше. Ви можете його описати?
Кость хвилину помовчав, а коли його голос почувся знову, він лунав невпевнено.
— Ти маєш на увазі, як він виглядає? — спитав він.
— Звісно!
— Гм… Розумєш, ми… Тобто — ми ж говоримо про собаку! А пер-ресічний пес здебільшого дивиться знизу вгору. І людина для нього, як правило, виглядає наче гор-ра з двома ніздрями на вер-рхівці… Я так думаю.
— Мало ж від цього допомоги, — сказав Вільям. — Вибачте — я поспіша…
— От як людина пахне — це зовсім інша справа. Тобто — для собаки, — швидко сказав голос Костя.
— Добре, скажіть мені, як він пахнув.