— Що? — гукнув Вільям.
— Я КАЖУ, ЩО ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ТОЛАРІФ — ЦЕ ВЕЛИКИЙ ГРОШІ!
— ЩО?
Повз них проштовхалися кілька людей. Кожен із них ніс по собаці. І кожен на Осяйній вулиці теж ніс собаку, або вів собаку, або волочився на повідку слідом за собакою, або ж із останніх сил відбивався від чужого собаки, якого безуспішно намагався стримати власник. Гавкіт уже давно вийшов за межі звуку як такого і перетворився на стихію, вражаючи барабанні перетинки з силою тайфуну, що підняв у повітря склад арматури.
Вільям потягнув вампіра до арки, де ґвалт був усього лише нестерпним.
— Ти можеш що-небудь зробити? — прокричав він. — Інакше нам не пробитися!
— Наприклад, що?
— Ну… Щось із арсеналу «дітей ночі»?
— А, це, — сказав Отто. Він спохмурнів. — Знаєте, це фше спрафді стереотипний підхід. Чому ви одразу не просите мене перетворювайт на кажан? Я ш казав, я більше усім цим не займатись!
— Є кращі ідеї?
За кілька футів від них ротвейлер щосили намагався закусити спаніелем.
— Ох, ну, гут, — Отто зробив невловимого жеста.
Гавкіт негайно стих. А ще за мить усі пси, як один, всілися на дорогу і завили.
— Не набагато краще, але зараз вони хоча б не гризуться, — сказав Вільям, поспішаючи вперед.
— Ну, звиняйте. Пробийте мене осиковим кілком, — сказав Отто. — Я ще матиму кілька неприємних хвилин, коли буду пояснювайт усе це на наступному засіданні, ви розумійт? Звісно, це не… пиття, але як це виглядайт…
Вони перебралися через напівзогнилий паркан і зайшли до повітки через чорний хід.
Люди й собаки юрмилися біля інших дверей. Їхній тиск стримувала лише барикада зі столів та ще Сахариса, неабияк стурбована морем облич і писків перед собою. Вільям ледь розбирав її голос за загальним гамором.
— …ні, це пудель. Анітрохи не схожий на собаку, якого ми…
— …ні, це не той. Звідки я знаю? Бо це кіт. Гаразд, а чому він тоді вмивається язиком? Ні, вибачте, собаки так не роб…
— …ні, мадам, це бульдог…
— …ні, це не те. Ні, шановний, я впевнена. Бо це папуга, ось чому. Ви навчили його гавкати й написали йому на боці «ПеС», але…
Сахариса відкинула з очей пасмо волосся і зауважила Вільяма.
— Ну і хто тут тепер найрозумніший? — спитала вона.
— Тепер-р-р р-р-розумніший! — крикнув «ПеС».
— Скільки їх ще на вулиці?
— Боюся, сотні, — сказав Вільям.
— Останні півгодини були найнеприємнішими в моєму жит… Це курка! Це курка, дурепо, вона щойно знесла яйце! …в моєму житті, і я дуже тобі вдячна. Ні, це шнауцер! Ти можеш собі уявити, Вільяме?
— Що? — спитав Вільям.
— Якийсь бевзь пообіцяв за пса винагороду! В Анк-Морпорку! І ми це надрукували! Коли я прийшла, черга вже стояла по троє в ряд! Тобто — що за ідіот додумався до такого? Один тут привів корову! Корову! І я мусила вести з ним дебати про фізіологію ссавців, доки Скель не стукнув його по тімені! А тепер бідний троль намагається навести лад на вулиці… Там поприносили навіть тхорів!
— Слухай, мені шкода…
— Вибачте, чи не могли б ми допомогти?
Вони обернулися.
До них звертався жрець, одягнений в просту, за традицією омнійців, чорну рясу. На голові він мав плаского крислатого капелюха, на шиї — ланцюжка з кулоном-черепахою, символом Ома, а на обличчі — вираз майже безмежної приязні.
— Я, е-е-е, брат Шпилько, — сказав жрець, відступаючи вбік. За його спиною виявилась ціла гора в чорному. — А це — сестра Дженніфер, що прийняла обітницю мовчання.
Вони втупились у раптово виниклу сестру Дженніфер, а брат Шпилько тим часом продовжував:
— Це означає, що вона, м-м-м, не розмовляє. Взагалі. Ні за яких обставин.
— Ох, — слабко вимовила Сахариса. На обличчі сестри Дженніфер, подібному до цегляної стіни, оберталось одне око.
— Ми, м-м-м, опинилися в Анк-Морпорку у складі місії єпископа Рожка з порятунку тварин земних. І почули, що ви шукаєте маленького песика, який потрапив у халепу, — сказав брат Шпилько. — Я бачу, що ви, м-м-м, трохи завантажені, то, може, ми вам допомогли б? Це наш обов’язок.
— Ми шукаємо невеличкого тер’єра, — сказала Сахариса. — Але ви не повірите, що нам при…
— Люба моя, — сказав брат Шпилько. — Сестра Дженніфер дуже вправна в таких речах…
Сестра Дженніфер підійшла до столу перед дверима. Один з відвідувачів з надією підняв щось, що не могло бути нічим іншим, як бобром.
— Він просто прихворів…
Кулак сестри Дженніфер опустився на голову чоловіка.
Вільяма пересмикнуло.
— Орден сестри Дженніфер вірить в жорстоку любов, — сказав брат Шпилько. — Невеличка корекція, якщо її зробити вчасно, може запобігти відпадінню душі від шляху істини.