— А до який орден вона належати, якшчо не секрет? — спитався Отто, тим часом як душа з бобром під пахвою намагалася надибати вихідні двері, відхиляючись від шляху істини на кожному кроці.
Брат Шпилько обдарував його вимученою посмішкою.
— Квітів Перпетуального Ґарунку, — сказав він.
— Он як? Ніколи про такий не чув. Дуже… концептуально. Що ж — мені час піти подивитись, чи бісики робити фсе як слід.
При появі сестри Дженніфер на вулиці деякі люди почали швидко вибиратися з натовпу — особливо ті, чиї собаки муркотіли чи лускали соняшникове насіння. Втім, занервували й багато з тих, хто приніс справжніх собак.
У Вільямові наростало недобре відчуття. Хоча він знав, що в деяких сектах омнійської церкви пекельні тортури тіла і досі вважалися найпевнішим шляхом душі до раю. І навряд чи сестра Дженніфер була винна у рисах свого обличчя чи розмірі своїх рук — навіть якщо згадані руки були волохаті. В сільській місцевості це було не такою вже й дивовижею.
— Що вона, власне, робить? — спитав він.
Із черги лунали крики, а волохаті руки вихоплювали собаку за собакою, й по хвилі майже без зусиль жбурили їх далеко вбік.
— Як я сказав, ми намагаємося знайти маленького песика, — пояснив брат Шпилько. — Йому може бути потрібна проповідь.
— Але… Але он той жорсткошерстний тер’єр дуже схожий на малюнок в газеті, — сказала Сахариса. — А вона не звернула на нього жодної уваги.
— Сестра Дженніфер має дуже гостре чуття на такі речі, — сказав брат Шпилько.
— Що ж, усе це не допоможе нам випустити наступний номер, — підсумувала Сахариса, повертаючись до свого столу.
— Напевне, легше було б, якби в газеті собака був зображений у кольорі, — сказав Вільям, лишившись наодинці з братом Шпильком.
— Напевне, — відказав преподобний. — Він був такий, типу, сіро-коричневий.
Вільям зрозумів, що він небіжчик. Це було лише питання часу.
— То ви знаєте, який саме собака вам потрібен, — спокійно сказав він.
— Фільтруй базар, писарчук, — тихо сказав пан Шпилька. Він відтягнув розріз ряси саме настільки, щоб Вільям міг роздивитись клинки, підвішені під нею на ремінцях, і запахнувся знову. — Тебе це все не стосується, ясно? Закричиш — і дехто загине. Спробуєш пограти в героя — і дехто загине. Зробиш будь-який різкий рух — і дехто загине. Хоча взагалі-то дехто міг би загинути просто зараз, і це зекономило б мені час… Ти чув ці дурниці, що перо сильніше за меч?
— Так, — прохрипів Вільям.
— Хочеш перевірити?
— Ні.
Вільям раптом перехопив погляд Вернигори, що дивився просто на нього.
— Що там робить цей гном? — спитав пан Шпилька.
— Набирає шрифт, добродію, — сказав Вільям. Ніколи не зайве виявити повагу до націленої на вас зброї.
— Скажи, хай продовжує, — сказав Шпилька.
— Е-е-е… Будь ласка, продовжуйте, пане Вернигоро, — гукнув Вільям, перекрикуючи гавкіт і лайку. — Все гаразд.
Вернигора кивнув і повернувся спиною. Він театрально підняв одну руку, після чого взявся набирати шрифт.
Вільям дививися. Рука, що пірнала зі скриньки до скриньки, сигналізувала краще за семафор.
«Це(пробіл)бандик?»
«К» лежали в пеналі поруч із «т»…
— Абсолютно, — сказав Вільям.
Шпилька глипнув на нього.
— Абсолютно що?
— Це, е-е-е, нерви, — сказав Вільям. — Завжди нервуюся, коли мене обіцяють зарізати.
Шпилька глипнув на гномів. Усі вони стояли до них спинами.
Руки Вернигори знову зарухались, вихоплюючи з гнізд літеру за літерою.
«Зброя?(пробіл)Якщо(пробіл)так(пробіл)кашляй(пробіл)4».
— Проблеми з горлом? — спитав Шпилька, коли Вільям закашлявся.
— Знову нерви… добродію.
«Добре(пробіл)покличу(пробіл)Отто».
— О, ні, — пробурмотів Вільям.
— Куди це той гном? — спитав Шпилька, сягаючи рукою під рясу.
— До льоха, добродію. Щоб… принести ще типографської фарби.
— Нащо? По-моєму, у вас тут уже достатньо фарби.
— Е-е-е, білої фарби, добродію. Для пробілів. І для серединок в літерах «о», — Вільям нахилився до пана Шпильки й здригнувся, коли рука того знову сягнула під рясу. — Послухайте, гноми ж теж озброєні. У них сокири. І вони дуже запальні. Я тут — єдиний, хто не має зброї. І я ще не готовий померти. Будь ласка, зробіть, що збирались, і йдіть.
Я чудово зіграв нікчемного боягуза, подумав він. Бо грати майже не довелося.
Шпилька кинув погляд убік.
— Як справи, сестро Дженніфер? — спитав він.