Сестра Дженніфер тримала мішка, у якому хтось борсався.
— Тут всі, мля, тер’єри, — сказала вона.
Брат Шпилька різко струсонув головою.
— Тут всі, мля, тер’єри! — пропищала сестра Дженніфер значно вищим голосом. — А в кінці вулиці стоїть, мля, Вартовий!
Краєм ока Вільям помітив, як Сахариса випрямилась на своєму стільці. Тепер уже смерть точно була десь неподалік.
Отто з байдужим виглядом видряпався сходами з льоху. На його плечі висів один з іконографів.
Він кивнув Вільямові. За його спиною Сахариса почала відсувати своє крісло.
Перед своєю тацею зі шрифтами Вернигора лихоманково набирав:
«Закрий(пробіл)очі».
Пан Шпилька обернувся до Вільяма.
— Яка ще біла фарба для пробілів?
Сахариса дивилась на них сердито й рішуче, як пані Секретова після непроханого зауваження.
Вампір підняв свій апарат.
Вільям побачив на ньому лоток з убервальдськими земляними вуграми.
Пан Шпилька зірвав свою рясу.
Вільям стрибнув на дівчину, рухаючись у повітрі, як йому здавалось, не швидше за жабу в сметані.
Гноми з сокирами в руках почали перестрибувати через низеньку огороджу до кімнати. І…
— Бу, — сказав Отто.
Час зупинився. Вільям відчув, що всесвіт розпався, стіни та стелі злетіли з маленької кулі, як зрізана з апельсина шкірка, лишивши холодну, пронизливу темряву, сповнену голок із криги. Уривками чулись голоси — хаотичні спалахи звуків — і він знову відчув те, що вже колись відчував: що його тіло стало тонким і нематеріальним, мов тінь.
Він збив з ніг Сахарису, обхопив її руками, і їх гостинно прийняла в свої обійми барикада зі столів.
Собаки гарчали. Люди лаялись. Гноми кричали. Меблі тріщали. Вільям лежав непорушно, доки все це не вщухло.
Натомість почулися стогони й прокльони.
Прокльони були добрим знаком. Вони лунали гномською, і свідчили, що ті, хто їх виголошував, були не тільки живі, але й розлючені.
Вільям обережно підняв голову.
Двері в дальньому кінці повітки були відчинені. Ні черги, ні собак не було. Натомість на всю вулицю чулися тупотіння ніг і гавкіт.
Двері чорного ходу розгойдувалися в петлях.
Вільям раптом зауважив, що в його обіймах схвильовано дихає тепле тіло Сахариси. Він, хто присвятив своє життя впорядкуванню слів, і не мріяв відчути подібне саме в такій ситуації… Тобто, ясна річ, мріяв (виправив його внутрішній редактор), але, принаймні, не очікував.
— Вибач… мені так незручно… — промимрив він.
Технічно, вказав внутрішній редактор, це була брехня — але брехня во благо. Все одно що подякувати власній тітоньці за чудові носовички. Все гаразд. Все гаразд.
Він обережно відсунувся й непевно звівся на ноги. Гноми, хитаючись, підводились теж. Кількох із них гучно знудило.
Тіло Отто Крикка скоцюрбилось на долівці. Брат Шпилька, тікаючи, завдав лише одного, але вмілого удару — на рівні його шиї.
— О, боги, — сказав Вільям. — Це жахливо…
— Коли тобі відтинають голову? — сказав Боддоні, котрий завжди виявляв до вампіра певну антипатію. — Еге ж, не сумнівайся.
— Ми… повинні що-небудь зробити…
— Справді?
— Так! Мене гарантовано вбили б, якби не він з його пристроєм!
— Звиняйт? Агов?
Лункий голос чувся з-під лави. Вернигора опустився на коліна.
— О ні, — сказав він.
— Що там? — спитав Вільям.
— Там… ну… Отто.
— Звиняйт? Мошна мене хто-небуть витягти?
Вернигора, скривившись, сунув руку в темряву, тим часом як голос продовжував:
— Ох, божечки, тут дохлий щур, і хтось, схоже, загубити свій ланч, який гидота… Не за вухо, не за вухо… Бітте, за волосся…
Рука з’явилася знову, тримаючи голову Отто, згідно з її власним проханням, за волосся. Очі крутилися в орбітах.
— Фсі живий? — спитав вампір. — Голофне — не фтрачати голови в критичній ситуації, еге ш?
— З тобою все… гаразд, Отто? — спитав Вільям, відчуваючи, що це була б ідеальна фраза для Чемпіонату з найбільш ідіотських запитань.
— Що? А, так. Так. Мабуть. Не мені нарікати. Спрафді, фсе гарно. Хоч я тепер маю, як то кажуть, пефний фізичний недолік…
— Це не Отто, — вимовила Сахариса. Її тіпало.
— Звісно ж, це він, — сказав Вільям. — Тобто хто ще міг би…
— Отто вищий, — сказала Сахариса і вибухнула реготом.
Гноми теж розреготалися — в ту мить вони б розреготалися з чого завгодно.
Отто підтримав їх без надмірного ентузіазму.
— Еге ш. Ха-ха-ха, — сказав він. — Знаменитий анк-морпоркський гумор. Зер смішно. Смійтесь далі, про мене не турбуйтесь.