Вони втупились одне одному в очі.
— Не смій зі мною так розмовляти.
— Це ти не смій зі мною так розмовляти.
— У нас недостатньо реклами. «Сенсації» забивають площу оголошеннями від найбільших гільдій, — змінила тему Сахариса. — Ось що нам потрібно, а не розповіді про те, скільки важить срібло.
— І що я можу тут зробити?
— Придумати, як залучити побільше реклами!
— Це не моя робота! — вибухнув Вільям.
— Це — те, що потрібно для порятунку твоєї роботи! Ми ставимо лише пропозиції вправити суглоб чи вилікувати біль у попереку, по пенні за рядок!
— І що? Пенні складаються докупи!
— Ти хочеш, щоб нас називали «Газетою про старечий ревматизм»?
— Я перепрошую, то ми робимо номер чи ні? — спитав Вернигора. — Не те щоб нам не подобалось вас слухати, але кольорові малюнки заберуть чимало часу.
Вільям і Сахариса роззирнулися. Вони були в центрі загальної уваги.
— Послухай, я розумію, що це багато для тебе значить, — сказала Сахариса, понижуючи голос. — Але всі ці… політичні питання… це справа Варти, а не наша. Ось і все.
— Слідство застрягло. Це випливає з розмови з Ваймзом.
Сахариса вивчала його скам’яніле обличчя. Перехилившись через стіл, вона раптом погладила його по руці.
— Тоді, можливо, твої зусилля не марні.
— Ха!
— Ну, якщо Ветерані збираються помилувати, то, можливо, це тому, що дехто злякався твоїх дій.
— Ха! І хто це — «дехто»?
— Ну… сам розумієш… ті, хто всім управляють. Вони помічають усе. І, напевно, читають «Час».
Вільям блідо всміхнувся.
— Завтра ми знайдемо когось для роботи з рекламою, — сказав він. — І цей додатковий співробітник нам точно не завадить. Гм… Я збираюсь трохи пройтися. Заодно візьму для тебе ключа.
— Ключа?
— Тобі ж потрібна сукня для балу?
— Ох. Справді. Дякую.
— І не думаю, що ті двоє повернуться, — додав Вільям. — Навряд чи наразі в місті ще якийсь пункт перебуває під таким же надійним наглядом, як цей.
Бо Ваймз хоче дізнатись, хто прийде по наші душі наступним, подумав він. Але вирішив цього не казати.
— Що конкретно ти збираєшся робити? — спитала Сахариса.
— По-перше, зайду до найближчої фармації, — сказав Вільям, — а тоді збираюсь забігти додому по того ключа, а тоді… Хочу побалакати з одним чоловіком про одного собаку.
«Нова фірма» влетіла до порожнього особняка й грюкнула за собою засувом.
Пан Тюльпан зірвав шати непорочності й пожбурив їх на підлогу.
— Я ж казав, мля, що всякі «помізкуємо» ніколи не працюють! — крикнув він.
— Вампір, — процідив пан Шпилька. — Це місто хворе, пане Тюльпане.
— Що він зробив, мля?
— Щось на кшталт нашого знімку, — відповів пан Шпилька. На мить він заплющив очі. Йому боліла голова.
— Ну, я був перевдягнений, — сказав пан Тюльпан.
Пан Шпилька здригнувся. Пана Тюльпана неважко було б упізнати навіть у тому випадку, якби йому вдягли на голову залізне відро (яке, напевне, проіржавіло б за кілька хвилин).
— Не думаю, що це допомогло, — сказав він.
— Ненавиджу, мля, знімки, — прогарчав пан Тюльпан. — Пам’ятаєш Мулдавію? Всі ті оголошення? Аж хворим стаєш, коли бачиш на кожній стінці свою, мля, фізію з підписом «Живим або мертвим!». Ніби вони ніяк не можуть вибрати.
Пан Тюльпан вивудив із кисета те, що вважав першосортним «смуджем», і що насправді було сумішшю цукру з сушеним пташиним лайном.
— Так чи так, ми не могли не вколошкати того пса, — сказав він.
— Немає гарантій, — сказав пан Шпилька. Його знову пересмикнуло. Головний біль став справді сильним.
— Слухай, ми, мля, зробили роботу, — сказав пан Тюльпан. — Я, мля, не пригадую, щоб хтось казав нам про перевертнів та вампірів. Це їхні, мля, проблеми! Кажу тобі: приб’ємо клоуна, хапаєм гроші і вперед до Псведополя чи куди завгодно!
— Пропонуєш забити на контракт?